Трошки візуалів до «Тіні, що не зникає».

Одне прізвище, кілька поколінь. У дитинстві Романа Камінського розпирала цікавість, майже захват. Через роки та сама могила вже виглядала моторошно. І якось… трохи незручно.

2001 рік

- Ти вже був на його місці. Може, досить?

Роман різко висмикнув руку, ніби обпікся. Дівчинка зміряла його скептичним поглядом і відволіклась на Макара. Той відійшов трохи вбік до заростів кропиви і застиг під розлогою кроною старезного в’яза. 

- Подивіться…

Він вказав у траву.

З-під засростів визирав край чорного чавунного хреста. На верхівці висів клаптик, схожий на широку стрічку, від старості колір годі було вгадувати. Тканина буквально розповзлась по ниткам, але вперто трималась на хресті.

Першим підійшов Роман. Він відсунув траву й нахилився ближче. На кам’яній табличці, потемнілій від часу, ще можна було розібрати напис.

Теодора тихо вдихнула. Макар відступив на крок. Роман провів пальцями по холодному каменю і завмер.

- Тут… моє прізвище.

У голосі змішалися захват і страх.

2019 рік

Краєчок могили визирав чорною, неприродною плямою на білосніжному тлі. Камінський змахнув сніг рукавом. Клаптик тканини й досі вперто тримався на іржавому металі.

Він схилився до таблички, торкнувся її пальцями - ніби перевіряючи, чи це реальність, а не один із тих дитячих спогадів, де правда давно переплелася з вигадкою. Напис нікуди не зник.  Бронзово-коричневі літери так само складалися в прізвище: Камінський.

І знову десь під грудьми ворухнувся липкий неспокій. Роман тихо хмикнув. Невже божевілля передається повітряно-крапельним шляхом?

Читати

дарк роман / трилер / трохи містики