Розділ 11.2 Родовід

Стежку, що вела до хреста, під снігом майже неможливо було знайти. Тому Роман ішов навмання, орієнтуючись лише на коренастий в’яз із товстим, вузлуватим стовбуром.

Краєчок могили визирав чорною, неприродною плямою на білосніжному тлі. Камінський змахнув сніг рукавом. Клаптик тканини й досі вперто тримався на іржавому металі.

Він схилився до таблички, торкнувся її пальцями - ніби перевіряючи, чи це реальність, а не один із тих дитячих спогадів, де правда давно переплелася з вигадкою. Напис нікуди не зник.  Бронзово-коричневі літери так само складалися в прізвище: Камінський.

І знову десь під грудьми ворухнувся липкий неспокій. Роман тихо хмикнув. Невже божевілля передається повітряно-крапельним шляхом?

З іншого боку, будинок належав його родині. Тож немає нічого дивного в тому, що хтось із предків знайшов тут свій останній прихисток. Ростиславу Камінському, судячи з надгробка, було лише двадцять два.  Зовсім юнак.

Чи міг це бути його пращур? Цілком.  Роман ще пам’ятав діда Олексія. Його батька, здається, звали Борисом.  Ланцюжок складався, але не до кінця. І, чесно кажучи, він не хотів копати глибше.

Минуле - це пил. А він займався справами, які мали вагу зараз. Наприклад, позбутися Теодори Чорторий. Акуратно. Без скандалів.

Дорогою назад він зупинився біля басейну.

Будівля різко вибивалася із загального вигляду маєтку, але виглядала вражаюче - мов гігантський скляний куб. За панорамними вікнами виднілася темно-синьо-зелена чаша, плитка під мармур, камінь, дерево, живі рослини, що спадали зі стін. Усе це створювало відчуття чогось чужого, майже тропічного - посеред зими.

Роман уже хотів іти далі, коли помітив рух. Біля скла стояв хлопчик.  Малий притулив долоні до вікна й заворожено дивився всередину. Камінський підійшов ближче.

- Подобається? - спитав англійською.

Хлопчик здригнувся й одразу відступив.

- Ей, ти чого? Я не кусаюся.

Роман присів навпочіпки, щоб опинитися з ним на одному рівні.

Малий зовсім не був схожий на Теодору. Темно-каштанове волосся, великі сіро-блакитні очі, кирпатий ніс, ще дитяча м’якість у рисах.

- Я Роман. А ти Алекс?

Хлопчик кивнув.

- Ну що, Алекс, тобі тут подобається?

Той опустив погляд і похитав головою.

- Хочеш звідси поїхати?

Погляд різко піднявся. Чітке, беззаперечне «так» читалося без слів.

Роман злегка посміхнувся.

- Твоя сестра не дуже дослухається до тебе, так?

Він випростався й простягнув руку.

- Я спробую допомогти. Домовились?

-Так, - тихо відповів хлопчик і обережно стиснув його долоню.

Він озирнувся, розгублено вдивляючись у сад.

- Провести тебе до будинку?

Алекс швидко закивав. Разом вони рушили до особняка, що вже світився теплим жовтавим світлом. Зима підбиралася ближче - темніло рано.

Побачивши їх удвох, Теодора збентежено вийшла на терасу і смикнула Алекса до себе - ніби боялася, що зайва хвилина поруч із Камінським вплине на хлопця непоправним чином.

- Якого біса ти робиш? — засичала вона, заступаючи малого.

- Він заблукав. Я його провів. Ти б хоч екскурсію дитині влаштувала, - протягнув іронічно.

- Просто… не лізь.

Кивком голови вона звеліла хлопчику йти в будинок і вже розвернулася, щоб рушити слідом, але Камінський затримав її за рукав пальта.

- Стривай.

Теодора на мить завмерла, а потім висмикнула руку і сховала її в кишеню. Темно-зелені очі звузилися - насторожено, недовірливо.

- Я хочу поговорити, - стишено сказав Камінський і зробив крок назустріч, - Нормально поговорити.

Теодора скептично вигнула брову - вперше в його тоні не чулося погрози.

- Про що?

- Про наші справи, Теодоро. Стільки років пройшло, а ми з тобою тільки й робимо, що гарчимо одне на одного.

- Мені здається, я вже все тобі сказала… щонайменше тричі, - хмикнула вона і зробила кілька кроків у бік дому.

- Стривай. Стривай! - заметушився Камінський, наздоганяючи її.

Він обережно торкнувся її плеча і, відчувши напругу, тієї ж миті підняв руки, демонструючи долоні - мовляв, сьогодні без тиску.

- Приходь о дев’ятій до будівлі басейну. Повечеряємо.

- Ти хворий?

Роман засміявся, хоча десь глибоко всередині вже закипало роздратування. Йому хотілось виплюнути їй в обличчя свої міркування щодо того, хто з них двох не при тямі. 

- Просто приходь. Обіцяю, я буду чемним.

Теодора уважно подивилася в його світло-сірі очі, обвела поглядом стримане, ніби витесане з каменю обличчя, затрималася на лінії підборіддя і тонких, примхливо викривлених губах.

А потім обережно кивнула. Її розбирала цікавість, що ж він задумав.