Розділ 11.1 Те літо

Додому Камінський повернувся вже вранці. Від важкого присмаку вчорашнього віскі й недосипу його нудило просто за кермом. Тіло було розбитим, думки - липкими. Після ночі зі шльондрою його раптом накрило чимось схожим на сором. Не через сам факт - до цього він давно звик. А через те, що саме відчував і кого згадав, коли заплющував очі під час близькості. 

Він потер перенісся внутрішньою стороною зап’ястка, ніби міг стерти ці думки. Не виходило. Вони вперто поверталися і завертали в зовсім не той бік. Він мав ненавидіти Теодору Чорторий. Мав. А натомість не міг викинути її з голови.

Вона була проблемою, тому він за неї й чіплявся. Бо ніяк не міг позбутися, вирішити, знищити.  Треба було переключитися, інакше ще трохи і він почне з’їжджати з глузду.

Він різко загальмував біля озера і відчинив дверцята, звільняючи прості авто від задухи. У голову вдарило холодним повітрям. Камінський закурив. Дим розчинився в сірому ранку.

Озеро лежало спокійне, гладке, мов чорне дзеркало. Треба рідше тут з’являтися. Це не його дім, це просто бізнес. Непогано б зняти гарну сучасну квартиру у місті і навідуватись сюди лише по справам. Але це суперечить обіцянкам, даним Ользі: про сім’ю і куточок, де його майбутній небіж зможе зростати. До того ж, деякі персонажі - Камінський стисну щелепи - можуть розцінити це як слабкість. 

Він зачинив машину і пішов у бік маєтку, взявши трохи правіше від вимощеної бруківкою дороги. Паркан стояв лише з боку центральної алеї, вздовж решти території огорожу ще добудовували.

Камінський кивнув робітникам і рушив по периметру, переступив через бетонний фундамент, і одразу провалився в сніг. Ноги загрузли по кісточки, холод швидко пробрався під одяг.

- Чорт, - вилаявся він крізь зуби й вибрався на стежку.

Вид на будинок перекривала нова будівля спа-комплексу. Довкола гуркотіли інструменти, перегукувалися робітники.

Роман скривився і розвернувся в інший бік. У теплі будинку стане тільки гірше. А холод - протвережує.

Сніг змішався з листям у важку, брудну кашу. І раптом він згадав, яким це місце буває влітку. Спокійним. Живим.

Сімнадцять років тому все тут здавалося більшим і ворожішим. Але водночас - простішим. Зрозумілішим.

Літо 2001 року

Дуже швидко міські хлопці дізналися, що в старому маєтку оселився новенький. І що саме він жбурляє в них каміння, захищаючи “шклоокого” однокласника і відьмину онучку. Отже, полювання почалось.

Будь-яка їхня вилазка Романа, Макара і Теодори до озера чи в ліс закінчувалася бійкою. Одного разу Роман прийшов додому з розбитою губою, іншого - йому влучили каменем у щоку.

Катерина Камінська не раз намагалася втихомирити шибайголів, але ті лише реготали і розбігалися, щоб наступного разу повернутися. Єдиною, кого вони по-справжньому остерігалися, була Орися Михайлівна Чорторий. Побачивши її, відводили очі й нишком крутили в кишенях дулі.

У повній безпеці Роман, Теодора і Макар відчували себе тільки у межах маєтку. Місцеві бешкетники уникали заходити на його територію. Макар спочатку теж боявся. Але Теодора була переконливою: 

- Тобі нема чого боятися, коли я поруч. 

Роман лише тихо сміявся в кулак.

Макар був сором’язливим та обережним у нових знайомствах. Але Теодора все вирішила за нього. І того літа він став третім у їхньому дивному трикутнику.

Щоранку худий, довгов’язий Макар відпрошувався з дому і їхав через усе місто на велосипеді, щоб провести день серед старих лип, розбитих статуй і потрісканих стін, у компанії новоспечених друзів. 

На відміну від Романа, якого тягнуло до сутичок і озера, Макар тримався ближче до Теодори і її кошенят. Його спокійний характер дивно гармоніював із її відстороненістю.

Але іноді Роману вдавалося їх розворушити. Він знав, як сильно Теодору тягне до будинку. До його темних коридорів, куди дорослі суворо забороняли заходити. Вона говорила, що там живуть привиди.
Що їх не варто турбувати. І водночас була певна - вони не нашкодять, тому час від часу вони нишком прослизали у будинок, досліджували його. Поки Макар стояв на караулі. 

Скільки б разів Роман не тягнув Макара на спір у підвал чи на горище, той щоразу відступав. Занадто дорослий, як для дванадцятирічного хлопчика. Занадто обережний. 

Будинок був огорнутий містикою, про неї мовчала кожна цеглина у фундаменті, кожна декорація в саду. Але одного разу діти побачили те, що налякало їх по справжньому. У глибині саду, де фруктові дерева переходили в дикий ліс, вони знайшли знахідку, від якої мороз пішов шкірою. 

- Ти боягуз, Макаре, - кинув Роман, - Тому вони тебе і чіпають…якби я був на твоєму місці…, - він не встиг договорити.

- Досить, - перебила Теодора.

Вона схопила його за руку і підняла її до рівня очей - кісточки кулака почервоніли після чергової сутички.

- Ти вже був на його місці. Може, досить?

Роман різко висмикнув руку, ніби обпікся. Дівчинка зміряла його скептичним поглядом і відволіклась на Макара. Той відійшов трохи вбік до заростів кропиви і застиг під розлогою кроною старезного в’яза.