На вигляд йому було років двадцять п’ять (як я подумала, йому могло бути й усі шістдесят). Із засуканими до ліктів рукавами та в чистому фартуху він із хірургічною точністю обробляв тушку якогось місцевого пернатого створіння. На столі перед ним стояло щось схоже на портативний експрес-аналізатор, що блимав зеленими вогниками, а на стінній дошці висіла величезна, списана крейдою таблиця з колонками: «Білки», «Жири», «Мікроелементи» та окремою червоною колонкою — «Вітамінний резерв (термін: 14 міс.)».

— Якщо ти прийшла по добавку каші, вона в термосі біля дверей, — не повертаючи голови, промовив він. — Але попереджаю: норму вуглеводів на сьогодні ти вже, напевно, вичерпала, якщо з’їла ранковий пайок.

— Я взагалі-то пропустила обід, — усміхнулася я, підходячи ближче. — Привіт, я Тайра. Ми живемо в одному гуртожитку, але ще не знайомі.

Чоловік відклав важкий філейний ніж, витер руки рушником і повернувся до мене. У нього був уважний, прискіпливий погляд людини, яка звикла скрупульозно перевіряти кожну дрібницю.

— Трейс, — відрекомендувався він, кивнувши на табурет навпроти. — Кухар, м’ясник, а за сумісництвом головний зануда цього поселення. Сідай. Оскільки обід пропустила, виділю тобі разову норму білка та свіжих овочів.

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло