І знову усім доброго дня! ❤️

Зізнаюся чесно: я зовсім не планувала сьогодні писати цей блог. У мене навіть не було в планах розмовляти про критику, пояснювати свої авторські рішення чи взагалі виносити на загальне обговорення чиїсь слова.

Чесно кажучи, я завжди намагаюся триматися осторонь гучних інтернет-розборок, бо вірю, що справжній діалог між автором і читачем має відбуватися на сторінках книг.

Чи боїмося ми, автори, критики? Звісно, боїмося. Будь-який письменник, який каже, що його зовсім не чіпають слова про його текст, лукавить.

Мені буває неприємно, буває боляче, коли моїх героїв чи атмосферу, над якими ти тремтиш ночами, намагаються знецінити однією фразою.

Але є величезна різниця між тим, щоб розтрощитися від образ, і тим, щоб винести з цього урок.

Я не боюся критики — я боюся байдужості. І я абсолютно переконана, що маю право відчувати біль чи подив, коли стикаюся з поверхневістю, але водночас маю достатньо сили, щоб не втратити власне «я».

Останнім часом я, навпаки, дуже багато думаю про саму книгу, про її героїв, про те, як ви поступово складаєте власні версії того, що відбувається у «Терапії спогадом», і мені надзвичайно цікаво спостерігати за цим процесом.

Бо, мабуть, саме заради цього ми й пишемо — щоб одного дня наша історія вийшла з-під рук автора й почала жити у чиїйсь іншій уяві.

Я вже звикла до того, що мою книгу читають по-різному. Комусь подобається її повільний темп, комусь потрібен час, щоб звикнути до такої подачі, хтось одразу ловить атмосферу, а хтось спочатку губиться серед деталей, зате потім починає помічати те, що залишалося між рядками.

Я абсолютно нормально ставлюся до того, що одна й та сама книга може викликати в різних людей зовсім різні емоції.

Тому коли читач пише: «мені було нудно», я не сприймаю це як трагедію для автора.

Справді. Можна написати книгу з усією любов'ю, на яку здатен, і все одно знайдеться людина, для якої вона не відкриється. І це не робить ні читача поганим, ні автора автоматично хорошим. Ми просто можемо не зустрітися з текстом в одному місці.

Але сьогодні сталося дещо інше. Кілька хвилин тому я відкрила «Терапію спогадом» і побачила коментар Ірини Скрипник.

Спочатку прочитала його один раз, потім ще раз. І зрозуміла, що мені хочеться не відповідати поспіхом у кількох реченнях під розділом, а поговорити про це трохи ширше і відверто!

Тому спочатку просто залишу тут її слова.

«Почала читати. Перше враження: нудно. Я б при редагуванні відрізала все, що було до фрази: рівно о десятій пролунав дзвінок».

Ну добре. Ось це я можу прийняти абсолютно спокійно. Вам нудно — значить, Вам нудно. Ви б почали історію з іншого місця — це Ваше бачення.

Я навіть не бачу тут причини сперечатися, тому що читацьке відчуття неможливо спростувати аргументами. Якщо людині нецікаво, їй нецікаво.

Але за кілька хвилин з'явився ще один коментар. І саме він змусив мене замислитися.

«Я зрозуміла, в чому проблема — ви занадто стараєтесь. Але не треба намагатися копіювати класиків. Те, що добре працювало ще сто років тому, для сучасного читача вже немає ніякого значення. Шукайте свій стиль. Не треба намагатися бути другим Шарль Перро чи ще кимось».

Це як я нещодавно запитала у одного свого знайомого, чи стали мої тексти кращими. Він так подивився із жалістю: ну, ти не Стівен Кінг…

Я знаю! Ніхто не Стівен Кінг, крім самого Стівена Кінга. Я шукаю себе і вам того ж бажаю. Можливо, що колись в майбутньому будемо ще й в одне видавництво подавати свої рукописи, а чому б і ні?

І ось тут я вже не змогла просто перегорнути сторінку. Мене зачепило зовсім не те, що текст назвали нудним чи порадили щось вирізати.

Це — робочі моменти, до яких я звикла.

Мене здивувало інше: як швидко читацьке «мені нудно» перетворилося на впевнений вердикт, що авторка «дуже старається», копіює класиків і взагалі не має власного голосу.

Це вже зовсім інша розмова. Це вже не про текст, а про спробу зазирнути в душу, якої там, мабуть, і не було.

Коли ви кажете: «Мені не підходить ваш стиль» чи «Початок дуже повільний» — я вас чую. Це чесно.

Коли пишете: «Не змогла втягнутися в історію», — я готова до діалогу, бо це є суб'єктивний досвід, який я поважаю.

Але коли після кількох сторінок ви беретеся пояснювати мені, у чому моя фундаментальна проблема як авторки — тут я дозволю собі посміхнутися. Іронічно, трохи сумно, але з великою часткою скепсису.

Мабуть, я ще не така самовпевнена, щоб після кількох сторінок чужої книги заявляти, що я повністю розгадала її автора, вивернула його навиворіт і поставила діагноз! Мабуть, для такої впевненості потрібно щось більше, ніж просто прочитати.

І тут мене особливо здивувало порівняння із Шарлем Перро. Бо я не намагаюся бути другим Шарлем Перро. Якщо вже на те пішло, я й не намагаюся бути другим Стівеном Кінгом, Едгаром По, чи будь-яким іншим великим письменником, якого раптом вирішили поставити поруч із моїм ім'ям, щоб пояснити, чому я пишу саме так!

Я просто пишу. Пишу історію, яку придумала. Пишу Софію такою, якою вона виникла в моїй голові.

Пишу Неаполь зовсім не тому, що «так колись робили класики», а тому, що саме цей простір, цей вологий повітряний сум і цей ритм потрібні моїй власній історії!

Я пишу ці повільні сцени, ці дрібні деталі, ледь вловимі запахи, предмети, паузи й густу атмосферу аж ніяк не для того, щоб продемонструвати комусь, як сильно я «стараюся». Зовсім ні.

Я пишу так тому, що в цій  книзі вони мають своє єдине й неповторне місце!

І, можливо, комусь цього виявиться забагато. Це абсолютно нормально.

Можливо, хтось скаже, що я надто довго запрягаю і занадто довго заходжу в саму історію. Теж нормально.

Можливо, хтось узагалі прочитає першу сторінку й скаже собі: «Ні, це зовсім не моє».

І знаєте що? Я не буду ображатися.

Бо я сама — така ж читачка і чудово знаю це відчуття. Бувають книги, які чудово написані, мають свою віддану аудиторію, отримують тисячі захоплених відгуків, але саме зі мною вони чомусь не складаються.

Проте я ж не починаю після цього писати автору розгромні листи про те, що він «не знайшов свого стилю». Я просто тихо розумію: ця конкретна книга — просто не моя.

І, мабуть, це найпростіше, але водночас наймудріше рішення, яке ми так часто забуваємо собі дозволяти.

Бо не все на світі, що нам не сподобалося чи не впало в душу, потребує негайного виправлення.

І далеко не кожного автора, чий текст чомусь не відгукнувся, потрібно терміново рятувати непрошеними порадами.

Бо є ще одна річ, про яку мені дуже болить і хочеться сказати саме як авторці...

За «Терапією спогадом» уже стоять десятки таких різних, живих читацьких реакцій.

Є ті, кому було непросто на початку, але вони залишилися, втягнулися і крок за кроком відчули цей єдиний ритм історії.

Є ті, хто одразу впустив у себе цю густу, дощову атмосферу і дозволив їй огорнути кожну сторінку.

Є люди, які годинами розбирають символи, вишукують тонкі підтексти й ловлять відлуння у найменших деталях. Є ті, хто будує власні теорії про Софію, Клару, Фабріціо, намагаючись розплутати цей клубок пам'яті та реальності, де все так химерно переплелося.

Є навіть ті, хто повертається до вже прочитаних розділів знову і знову, знаходячи там нові, сховані від очей знаки і саме в цьому перечитуванні відкриваючи для себе зовсім інший вимір книги.

І от дивіться: якщо один читач каже «мені нудно», а інший у цей же час сидить над книгою і годинами розмірковує над звичайним клаптиком паперу, над ледь вловимим запахом мирри чи над тією самою мовчазною паузою Софії… то хто ж із них має рацію?

Відповідь насправді дуже проста і водночас глибока. Кожен із них має рацію — але виключно в межах власного читацького досвіду.

Кожен має повне право на свої емоції, на своє неповторне зіткнення з текстом.

Але жоден із них не має права ставати суддею над самим автором!

Тому ні, Ірино, я не збираюся вирізати початок «Терапії спогадом» чи викидати все те, що створює повітря в цій історії, лише через те, що Вам захотілося бачити там інший ритм і почати розповідь із дзвінка о десятій.

І ні, я не буду бігти шукати собі якийсь «новий стиль» після кількох сторінок, які Ви проглянули.

Стиль — це ж не рукавички, які можна міняти щодня залежно від чийогось побажання. Це те, що народжується зсередини, з живого голосу, який звучить у твоїй душі і просто не дає права писати інакше.

Можливо, мій стиль Вам справді не сподобається: ця книга ніколи не стане для Вас своєю.

І це абсолютно нормально!

Література взагалі ніколи не була про універсальне «подобається абсолютно всім». Це про зустрічі й розходження, про тих, хто йде далі своєю дорогою, і тих, хто залишається біля вогню до кінця.

Але свій голос я не хочу позичати ні в Шарля Перро, ні в Стівена Кінга, ні в будь-кого іншого, кого раптом назвуть «еталоном».

Я хочу, щоб через багато років, коли я знову відкрию власні книги, я могла чесно сказати собі: так, це писала я.

Це був мій власний біль, моє бачення, моя правда, а не спроба підлаштуватися під чиїсь зручні очікування чи вписатися в модні рамки.

Бо врешті-решт література створена не для того, щоб усіляко догоджати кожному перехожому. Вона створена для того, щоб автор залишався чесним із самим собою.

І якщо хтось відчує в моїх словах надмірну повільність, то інший знайде там глибокий прихисток. Якщо хтось знизить плечима й скаже «нудно», то хтось інший пробачить усе заради цієї атмосфери. Усі мають свої права на думку.

Але обирати, яким буде мій голос, буду тільки я!

І, мабуть, найцікавіше в цій ситуації те, що читати мою книгу Вас справді ніхто не змушував. Так само, як ніхто у цьому світі не змушує мене перетворювати живий текст на безликий шаблон, створений лише для того, щоб догодити кожному перехожому.

У цьому й полягає прекрасна, крихка свобода. Свобода читача — закрити сторінку, піти шукати інше світло й інший темп. І свобода автора — залишатися вірною своїй тиші.

Тож я залишуся зі своїм дощовим Неаполем, зі своєю Софією, зі своїми мовчазними деталями, ледь вловимим запахом мирри, густою пам’яттю та всіма тими неквапливими речами, які для когось здадуться зайвими, а для когось стануть тим самим прихистком, заради якого варто пройти шлях до останньої сторінки.

А Вам, Ірино, я все одно щиро дякую.

Не за ярлики чи бачення того, якою «треба» бути.

А за той внутрішній поштовх, який дозволив відчути дещо набагато глибше: справжнє мистецтво починається там, де зникає страх бути непочутою.

Авторові часто доводиться проходити крізь сумніви, але саме в такі хвилини вчишся головному — відрізняти слушну творчу пораду від наївної спроби загнати чужий світ у власні рамки.

Бо, зрештою, книга — це завжди дзеркало. Кожен бачить у ній лише те, до чого доросла його власна душа.

І, мабуть, саме сьогодні я остаточно зрозуміла те, що не можна забувати ні на день: власний голос неможливо випросити чи підглянути в чужих очах. Його можна лише вистраждати, виплекати і свято берегти в собі.

Гарного всім дня, теплих історій і затишку! ❤️