Коли Сара бачить її поранені ступні, вона просто робить те, що здається їй природним: сідає поруч, кладе ногу Авіс собі на коліно, змиває кров і перев’язує рани.

А Мей завмирає.

У Палаці Небесного Цвіту до тіла імператриці не торкалися просто так. Дотик завжди мав причину, порядок і межі: одягання, лікування, церемонія, виконання обов’язку.

Тому поведінка Сари здається їй майже неймовірною.

«У Палаці Небесного Цвіту ніхто не наважився б просто так схопити імператрицю за ногу. А ця дівчина поводилася так, ніби це було цілком природно.»

Але ще сильніше цей контраст проявляється трохи пізніше.

Беатріс просто обіймає доньку.

Не за правилами.
Не як частину ритуалу.
Не тому, що так належить.

Просто тому, що боялася її втратити.

І Мей знову завмирає.

Вона не знає, що робити з руками, не відповідає на обійм і вже за кілька митей обережно відсувається.

Бо у її світі існувала межа, яку не переступали навіть найближчі.

«Ніхто не мав права так торкатися імператриці.
Ніхто.
Навіть імператор.
Особливо імператор.»

Мені подобається, що тут різниця між двома світами проявляється не через закони чи великі церемонії, а через дуже просту річ.

Для людей навколо Авіс дотик може означати турботу, страх за близьку людину, ніжність.

Для Мей він спочатку означає порушення меж.

І, мабуть, одна з найважчих речей, яких їй доведеться навчитися в новому житті, — зрозуміти, що близькість не завжди забирає свободу. Іноді вона означає, що поруч із тобою просто хочуть залишитися.