Глава 3. Чуже навколо

Мей не помітила, як задрімала, а прокинувшись, одразу згадала останні слова Сари перед тим, як та вийшла з кімнати:

— Ваша матінка скоро до вас прийде.

Матінка…

Як давно Мей не бачила своєї матері.

Майже вісімнадцять років вона жила в палаці, і лише кілька разів на рік їй дозволяли зустрічатися з рідними.

Мей сумувала за ними, але вже давно не дозволяла собі про них думати.

Цікаво, яка вона зараз, моя ніжна, але сувора мати?

Вона так не хотіла віддавати мене до палацу… Але батько… Цей клятий статус…

Напевно, її обличчя змінилося. Вона постаріла, але досі сумує.

Чи думає вона про мене? Чи знає, що мене більше немає в цьому світі? Чи хвилюється?

Авжеж хвилюється. Вона ж мати.

І чому вона ніколи не приходила до мене просто так? Щоб обійняти. Посидіти поруч.

Мей заплющила очі.

Кого вона намагалася обдурити?

Звісно, це було неможливо.

Вона була імператрицею. А імператрицям не належали ні матері, ні батьки, ні брати, ні сестри.

Вони належали державі.

І чим вищим ставав титул, тим менше місця залишалося для родини.

Її мати була лише дружиною провінційного чиновника. Принаймні так завжди казали при дворі.

Але тепер Мей подумала, що, можливо, мати була вільнішою за саму імператрицю. І навіть щасливішою.

Тоді вона згадала про матір Авіс.

Вона скоро прийде.

Сару ще можна було обдурити, але з матір’ю Авіс усе могло виявитися значно складніше.

Яка вона? Що подумає? І як мені поводитися поруч із нею?

Ні. Говори менше, слухай, став запитання. Тобі потрібні відповіді й план.

Не панікуй — саме так ти вижила при дворі.

Іншого вибору все одно не було.

Я маю зрозуміти, хто вони, що це за місце і чому я тут опинилася. Можливо, тоді збагну, що насправді зі мною сталося.

Мей настільки поринула у свої думки, що не одразу почула тихий тупіт за дверима.

Щойно Мей почула тихі кроки, то завмерла.

Вона вирішила вдати, ніби спить. Слухати. Спостерігати. Відчувати. А вже потім діяти за обставинами.

Мей заплющила очі.

У ту ж мить двері відчинилися.

— Боже… Моя дітонько… Моя солоденька прокинулася… Нарешті… Моя донечко…

Схвильований голос тремтів від сліз.

Та, помітивши, що Авіс спить, жінка перейшла на ледь чутний шепіт:

— Моя дітонько… Нарешті ти відкрила очі… Як же я боялася… Як молилася… Як просила Господа не забирати тебе в мене… Дякую Тобі… Дякую…

Мати сіла поруч із ліжком.

Деякий час вона просто дивилася на доньку, ніби боялася, що варто лише відвести погляд — і це диво зникне.

Потім її пальці обережно торкнулися щоки Авіс — так ніжно, ніби перед нею було щось найцінніше у світі.

Мей відчула, як тепла долоня ковзнула до волосся, і ледь помітно напружилася.

Їй хотілося відсунутися, але рука жінки була надто теплою.

Вона перебирала густі каштанові пасма й тихенько наспівувала незнайому для Мей мелодію:

— Спи, моя крихітко, спи солоденько…

Нічка прийшла, спати вклада…

Спи, моя крихітко, донечко люба…

Спи, солоденька, дитинко моя…

Голос був тихим, ледь чутним, але в ньому було стільки любові, що Мей стало важко дихати.

Їй ніколи не співали колискових. Не гладили волосся. Не сиділи біля ліжка просто тому, що хвилювалися.

Принаймні вона цього не пам’ятала.

З дитинства її готували до служби при дворі: навчали, виховували, контролювали.

Там було багато правил, заборон та обов’язків, але дуже мало тепла.

Найщасливішими спогадами дитинства були рідкісні свята, коли їй дозволяли скуштувати солодощі або пройтися гамірними вулицями Юньцзіня.

Як мало було таких моментів. І як швидко вони закінчилися, коли за нею зачинилися ворота імператорського палацу.

Жінка продовжувала співати.

Раптом перед очима Мей промайнув короткий уривок.

Тепло каміна.

М’який плед.

Маленька дівчинка сидить у когось на колінах, а чиїсь руки обіймають її за плечі.

— Спи, моя крихітко…

Той самий голос. Той самий запах лаванди. Те саме відчуття безпеки.

Спогад зник так само раптово, як і з’явився, але залишив після себе тепло, якого в житті Мей майже не було.

Щось стиснулося в грудях.

По щоці скотилася одна-єдина сльоза.

— Авіс?..

Спів урвався.

— Люба… Ти не спиш?

Люба.

Так її ніхто не називав уже багато років.

Не «Ваша Величносте». Не «Ваша Імператорська Величносте».

Просто — люба.

Мей повільно повернула голову й уперше подивилася на матір Авіс.

Перед нею сиділа жінка із заплаканими очима.

— Ви плакали?..

Пані Беатріс завмерла, а потім її обличчя здригнулося.

Вона схопила руку доньки обома долонями й притиснула до своєї щоки.

— Авіс…

І більше не змогла вимовити жодного слова.

Мей не знала, що робити.

Ця жінка плакала за своєю донькою, а перед нею була зовсім інша людина.

Від цього ставало нестерпно.

Коли пані Беатріс притиснула її до себе, Мей завмерла.

Вона не очікувала ні теплих обіймів, ні чужих рук на своїх плечах. Не очікувала, що хтось триматиме її так, ніби боїться відпустити.

Пробувши в її обіймах лише кілька митей, Мей обережно відсунулася на відстань витягнутої руки й підтягнула ковдру до грудей.

Ніхто не мав права так торкатися імператриці.

Ніхто.

Навіть імператор.

Особливо імператор.

Тільки тепер Мей змогла як слід роздивитися жінку перед собою.

Її каштанове волосся було недбало зібране, а із зачіски вибивалися тонкі пасма. Під очима залягли темні тіні, на обличчі ще виднілися сліди сліз.

Вона виглядала так, ніби давно не спала.