Глава 2. Уламки

Мей стояла нерухомо, майже не дихаючи, й намагалася збагнути, що з нею сталося.

Та думки вислизали, наче вода крізь пальці. У голові була порожнеча, у вухах — лише дзвін.

Уламки мерехтіли на підлозі, відбиваючи чуже обличчя, яке вона щойно бачила в дзеркалі.

Кроки за дверима ставали все голоснішими.

Ближче.

Ще ближче.

Мей не реагувала.

Двері відчинилися.

— Пані!

До кімнати вбігла молода жінка.

— Пані Авіс! Що сталося?

Її голос тремтів від страху.

Мей здригнулася.

Авіс?

Це ім’я вона чула вперше.

— Господи…

Жінка зблідла, побачивши розбите дзеркало.

— Пані, ви поранилися?

Вона рушила вперед.

Мей відскочила — різко, майже по-тваринному, наче перед нею стояв ворог.

Не дивлячись під ноги, вона кинулася в найдальший кут кімнати. Уламки розбитого дзеркала врізалися в босі ступні, й на тонких порізах виступила кров.

Біль мав би змусити її скрикнути, але Мей ледве його відчула.

Страх заглушив усе інше.

— Пані…

Жінка зупинилася посеред кімнати.

— Це я. Сара. Ви мене не впізнаєте?

Мей дивилася на неї, широко розплющивши очі.

Сара.

І це ім’я теж нічого їй не говорило.

Перед нею стояла незнайома жінка.

Незнайома кімната.

Незнайомий світ.

І найстрашніше…

Незнайоме життя.

Мей сильніше притиснулася до стіни.

Вона не знала, хто ця Сара, де вона і ким стала.

Жах став нестерпним.

Сара зупинилася, опустивши руки.

Вона швидко обвела поглядом кімнату: ліжко, уламки дзеркала, кров.

Її серце болісно стиснулося.

Треба заспокоїтися.

Пані потребує допомоги.

Вона зробила крок уперед і зупинилася.

Під ногами лежав великий уламок дзеркала, залитий кров’ю.

Сара насилу ковтнула.

— Пані…

Вона зробила ще два обережні кроки, наближаючись так, ніби боялася сполохати її.

— Це я. Я тут. Усе добре.

Мей майже не слухала. Голос Сари долинав до неї крізь гул у вухах.

Сара присіла поруч. Її очі блищали від сліз.

— Ви мене лякаєте…

Вона несміливо простягнула руку й торкнулася долоні Мей.

Від дотику все навколо здригнулося.

Перед очима спалахнув чужий образ.

Дві дівчинки сиділи на широкому підвіконні. За вікном розливалися зелені луки.

Одна щось захоплено розповідала, показуючи рукою на пагорби вдалині. Інша сміялася, заплітаючи їй косу та вплітаючи між пасмами маленькі польові квіти.

Сонце заливало кімнату теплим золотим світлом.

Мить — і все зникло.

Мей різко вдихнула.

Перед нею знову сиділа Сара — та сама дівчина зі спогаду, перелякана, заплакана й беззахисна.

Мей не розуміла, що саме побачила. Не знала, чиї це були спогади, але раптом дуже чітко усвідомила одне: ця дівчина не була схожа на людину, яка бажала їй зла.

Та Мей давно навчилася не вірити обличчям.

Напруга, що стискала груди від самого пробудження, трохи послабла.

Зовсім трохи.

Сара мовчки дивилася на неї, а по її щоках котилися сльози.

Мей відчула, що більше не може стримуватися.

Увесь страх, біль і розгубленість прорвалися назовні.

Перша сльоза обпекла щоку. За нею покотилася друга.

Незабаром Мей уже плакала так само тихо, як і Сара.

Вони сиділи серед уламків розбитого дзеркала, не рухаючись і не промовляючи ні слова.

Відтоді як Мей прокинулася в чужому тілі, вона вперше більше не мала сил боротися.

Сара взяла себе в руки, підвелася й вийшла з кімнати.

Мей мовчки провела її поглядом і знову залишилася сама.

Марево не зникало, а вона все ще була тут: у дивній кімнаті, залитій сонячним світлом, серед уламків чужого життя.

Лише тепер Мей наважилася поворухнутися — і відразу пошкодувала про це.

Різкий біль пронизав ступні. Вона міцно заплющила очі.

Біль.

Справжній.

Пекучий.

До цього моменту страх заглушав його, але тепер він повернувся з новою силою.

Мей притиснулася плечем до стіни, намагаючись не ворушитися.

За дверима знову почулися кроки.

Скрипнули двері.

— Я вже тут. Не рухайтеся.

Коли Мей розплющила очі, Сара вже збирала до плетеного кошика уламки, що лежали між нею та Мей. Звільнивши прохід, вона ретельно витерла підлогу вологою ганчіркою.

— Сидіть. Я ще не все прибрала.

Мей обурено насупилася.

Сидіть?

Вона наказує мені?

Невже ця дівчина зовсім не боїться наслідків?

Поки вихор обурених думок кружляв у її голові, Сара знову вислизнула за двері.

— Зараз повернуся.

За мить вона вже була поруч із новим кошиком, з якого виглядали рушники, бинти й маленькі глиняні баночки.

Наближаючись, Сара бурмотіла собі під ніс:

— Бідна моя Авіс… Як же тобі боляче…

Вона присіла поруч, поставила кошик на підлогу й потягнулася до ноги Мей.

У тієї перехопило подих.

Що вона робить?

Чому торкається мене? Чому Сара сама перев’язує рану? Невже тут слуги мають такі обов’язки?

Де покоївки? Де старша покоївка? Де придворний лікар?

Невже в цьому домі немає жодного лікаря?

У Палаці Небесного Цвіту ніхто не наважився б просто так схопити імператрицю за ногу. А ця дівчина поводилася так, ніби це було цілком природно.

Сара відчула, як Авіс напружилася.

— Пані… Дозвольте подивитися. Обидві ступні порізані, а в цій застрягло скло. Якщо його не витягти, буде ще гірше.

Її голос тремтів.

Мей відчувала страшенний біль і розуміла, що зараз ніхто не зможе допомогти їй краще за цю дивну дівчину.

Повільно, ніби здаючись у полон, вона висунула закривавлену ногу.

— Отак… Добре…