В мене є враженя, що Рая, точніше Ріша в середині неї все ще кохає свого Любка.  

— Антон знайшов його на вулиці. З ним були дві шестирічні дівчинки-близнючки — його сестри. Коли їхніх батьків забрали, вони втекли й жили самі. Любомир вирішив привести їх сюди. 

Я зіткнулася з ним одного ранку після промови. Його сестри сиділи на сходах поруч і їли окраєць хліба. Він стояв, притулившись до стіни. Тоді Антон уже почав навчати мене полювати самостійно — на вулиці. Переважно на чоловіків. 

Я проходила повз, поверталася до своєї кімнати, зачепилася за поділ одного з ошатних платтів і впала. 

Навіть у цьому місці боги не були всесильні — хлопець допоміг мені підвестися. 

— Мене звати Любомир. Будьте обережні, Маріє, а то хтось здогадається, що ви не така вже й свята. 

Як на мене Любко все ще не найкраща людина всесвіту "Оберни..." 

Його вчинки можна зрозуміти, та неможливо виправдати

Так, Рая абсолютно точно кохає Богдана і не вважає його заміною Любка, хоча ніхто не може виключити того факту, що він для неї все одно є нагадуванням її першого й щирого кохання. 

Але десь в середині неї сидить, та сама дівчинка, що не змогла відпустити, тому в неї і проривається ось це “дітки любка” 

— Я вже казала їй: бо ціную життя, — Рая ледь усміхнулася. — А ще тому, що ви — дітки Любка. Якби все склалося інакше… Якби я була людиною… Я не можу не думати про те, що ви могли б бути моїми…

Та і її ставленя до “молодшого непутящого братика” насправді дуже тепле.

— Навіщо ви намагаєтеся його вкрасти? — серйозно спитала Олена. 

— Любасика, — уточнила Рая і нарешті проколола кришку трубочкою. — Він же не річ, щоб його красти. — невинно знизала плечима. 

— Він залежний від вашої доньки! — майже викрикнула Олена. 

— Ну, хіба вам так не краще? — Рая сьорбнула напій, скривилася, але проковтнула. — Він точно не збиратиметься знищувати світ, поки вона поруч. — вампірка знищила чергову желатинову кульку трубочкою, — А якщо серйозно, чому ви настільки не впевнені в ньому, як в людині? 

І власне тому, коли її напряму штрикають цим вона щиро вибухає: 

— Облиш, вони не дозволять. — Рая перехилилася через стіл. — Організація більше не вбиває істот без розбору, — додала пошепки й знову відкинулася на спинку стільця. — Не дивися на мене з тим божевільним захопленням! Неймовірно дратує! Мені знадобилася майже сотня років, щоб наважитися виправити бодай щось із того, що накоїв мій Любко! 

— Все ще чіпляєшся за привида? Твій коханець знає? 

— Богданчик не його заміна, що б ви там собі не надумали! — Раю щоразу дратувало це питання. Ніхто не знав, через що вони пройшли, а пояснювати означало виправдовуватися. А їй не було за що! 

Про цікаві діалоги і те як броня шикарної жінки тріснула читайте в “Котик для Вищого” в новій главі вже завтра!