(нуар, детективи, романтика)

Повітря розпечене й тремтить у спекотному мареві, тупіт окапі та шелест вітру змушують забутися, збивають з думки… Бачиться замерзлий леопард на вершині — як він туди потрапив, ніхто не знає. І бачиться машина часу, в якій мчить наперегони з секундами й роками юний Рей, сподіваючись забрати з собою бородатого стариганя.

…Здається, Сальма почала розуміти, чому Гаррі Сміт втратив інтерес до життя. Здається, вона навіть зрозуміла, чому він більше не писав. Але у нього хоча б була Елен. І у нього було його небо, і були сніги Кіліманджаро… і був леопард.

Але її пальці вистукували марш на старій друкарській машинці з розхитаною стрічкою, і все, що було за межами намету, зникло, розвіялося димом по савані, втекло разом з окапі, полетіло на широких крилах орла. Залишилася лише вона, Сальма, згорблена над друкарською машинкою. Вона не стала схожою на Гаррі Сміта… І вона друкувала, друкувала, не зупиняючись, ніби боялася, що про щось забуде, щось упустить, ніби щось вислизне від неї і вона вже ніколи цього не знайде — ні тут, ні в будь-якому іншому місці. Сальма проживала зараз над своєю друкарською машинкою інше життя — те, в якому ще пам’ятала обличчя свого чоловіка.

Найстрашніше — це не пам’ятати обличчя, зрозуміла вона вчора. Не пам’ятати кольору очей… Замружишся — а в темряві, пронизаній сріблястою павутинкою сузір’їв, лише пляма. Змита, наче стара фотографія зі збитим фокусом.

І Сальма вистукує на своїй друкарській машинці оповідання за оповіданням — і оживає леопард, і машина часу мчить крізь роки, знаходячи бородатого стариганя. І ось уже риси її чоловіка чітко викарбувані в пам’яті, наче знамениті обличчя президентів у скелі. Образи й метафори танцюють на клавішах друкарської машинки — то джигу, то вальс, а то й шалену тарантелу. Вони штовхаються, регочучи, і кожен із цих образів намагається якомога швидше відбитися на білому аркуші паперу. І реальність розчиняється у потоці ілюзій, а марення товпляться навколо Сальми.

«Я прийшов сюди з гуркотом грози і не хочу йти!»

Машина часу Сальми вирушає в минуле. І вона бачить маленьке містечко в штаті Каліфорнія, бачить туман і свинцевий океан, що облизує піщаний пляж. Бачить… чоловіка.

«Коли ти повернешся додому, голубко?»

Машина часу несе її у вчорашній день, чується трель дзвінка — і рідний голос з іншого кінця світу кличе її додому.

«Містер Гріндей відкрив кафе-морозиво на розі нашої вулиці!»

І ось вона вже в майбутньому, і ось перед нею на столику мохіто, і вона відчуває солодкий запах лайму, і гіркий — м’яти…

І Сальма нарешті відривається від машинки, підхоплюється, кружляє по намету, знаючи — вже завтра вона припинить пошуки замерзлого леопарда і повернеться додому. До того, чиє обличчя вона знову пам’ятає.

Адже машина часу — це вона сама. Так, Бредбері мав рацію. Люди — це живі машини часу.