Просто вирішила нагадати про «Тінь, що не зникає». Це мій первісток — перша завершена на Букнеті книга.

Історія розгортається у двох часових лініях - 1915 та 2018 років. Спільний спадок Романа й Теодори стає проблемою: він хоче збудувати на місці старовинного маєтка готель, а вона прагне зберегти пам’ять про трагедії предків, чиї привиди - реальні чи уявні - досі блукають коридорами старої садиби.

Трилер, кохання на межі, детектив і містика, яку досі не вдалося довести, - ось що ви знайдете на сторінках цієї книги.

А поки - трохи уривків.

Роман і Теодора, літо 2001. 

В гущавині рогози сховався пірс. Його дошки злегка скрипіли під ногами, між їх щелинами темніла вода. Болотяна трава гнулась під дотиком вітру, і час від часу її верхівки дзюркотіли, ніби сміялися. Вода була прозорою, прохолодною, віддзеркалюючи небо з пухнастими хмарами, що повільно пливли, наче величезні морські кораблі. Легкий аромат сосни з лісосмуги за спинами та протилежного берега додавав відчуття спокою і безтурботності, лише на глибині було чутно легке дзюрчання води і крики качок, що то кружляли над озером, то приземлялись на його неспокійну гладь. 

Роман та Теодора вмостились на пірсі та занурили ноги у воду. Неподалік почулось кавкання жаб. 

- Як думаєш, тут глибоко? - порушив мовчанку Роман. 

- Не знаю, - дівчинка випрямила руки і нихилила корпус вперед, вдивляючись в синьо-чорну воду, - там темно, тому так, думаю, глибоко, - ствердно кивнула. 

- Я хочу купатись.

- Не раджу, - чомусь будь-які застереження звучали з її вуст зловісно. 

Але цього разу Роман не послухався. Скинувши з себе футболку та сланці, він зістрибнув у воду, спочатку притримувався руками за пірс, щоб зрозуміти глибину, і тільки потім відпустив руку та пірнув. 

Роман зупиняється. На похиленій лавці з іржавим кованим боком хтось сидить. Примружившись, чоловік намагається розгледіти постать, але у темряві це непросто. Вузькі жіночі плечі, темне пальто, під коміром якого ховається руде волосся, витончений вигин талії.

Жінка трохи повертає голову і легенько плескає долонею по лавці, ніби запрошуючи його сісти поруч.

- Сподівався більше ніколи тебе не побачити.

Він сідає, дивиться перед себе, ніби відтягує мить, перш ніж подивитися їй у вічі.

- Ти ж знав, що я повернуся. 

Губи Романа торкає зла посмішка.

- Що ти хочеш?

- Свою землю. І дім, - її голос тихий, але твердий.

Романа огортає роздратування. Вона говорить надто спокійно, надто впевнено - і це виводить його з рівноваги. Він нарешті зважується подивитися на неї.

- Сарай, - вимовляє презирливо, вивчаючи трав’яно-зелені очі.

Змінилася. На худому, майже вирізьбленому обличчі чітко виступають безбарвні вилиці й темні, оксамитові очі. У цьому ансамблі геометрично правильних ліній м’якістю вирізняються лише пухкі губи, але і їм бракує барви.

 

Чи, може, так здається через гру нічних тіней.

- Тобі належить сарай, Теодоро. Не забувай про це. 

Роман і Теодора Листопад 2018

читати тут