Розділ 1.  Роман. 

Травень 2018 року. 

Це місце ніколи не було моїм. Жодної ностальгії чи жалю за літніми днями, які я проводив серед руїн старого будинку. Навпаки, маєток викликав в мене тривогу, що межувала зі страхом. Підлітком я уникав поїздок сюди. Тут не було приємних спогадів і старих друзів. Мені залишився тільки біль після втрати матері і острах, який не можна було пояснити. Здавалося, будинок дає мені копняка, відчуває взаємну неприязнь. 

Але з плином часу хлопчик став чоловіком, ірраціональні почуття поступилися чітким розрахункам, прагнення отримати своє взяло верх над дитячими фантазіями. Я не збирав волю в кулак, я розгубив свої побоювання і впевнено перетнув потрісканий від часу, позеленілий від моху поріг маєтку. 

Будинок немов застиг у часі. Вицвілі стіни зі світло-зеленої деревини припали брудом, пилом та цвіллю. Цеглини в цоколі подекуди позападали всередину, а десь і зовсім відвалились, утворивши наскрізні дірки, крізь які з легкістю можна були просунути зап’ястя. Скло у вікнах еркерів потемніло і майже скрізь відходило від рам, завдяки чому протяги вільно гуляли старезними коридорами і завивали, немов потривожені привиди. Черепиця на баштах частково обвалилась – її частинки перетворились на брухт і змішались із соковитим трав’яним покривом, таким пахучим та щільним, що буває лише на початку літа. 

Доведеться докласти чимало зусиль і грошей, щоб реставрувати будинок і зробити його не тільки придатним для життя, але й комерційно успішним. На щастя, у мене є добрі друзі з відповідними знаннями та бізнес хваткою. Новоспечений зять не тільки успішний, а ще й поважний проектувальник у відповідних колах. Коли я озвучив ідею про будівництво готелю, в його очах спалахнули натхненні вогники. Він навіть наполягав на тому, щоб поїхати разом та поглянути на «масштаби катастрофи», але сьогодні я не був до цього готовий. Я не хотів сторонніх очей, прагнув прожити цей момент наодинці. 

Під ногами шурхотіли дрібні камінці, змішані з трісками, під шаром пороху проглядався геометричний орнамент підлоги. Один із рукавів передпокою вів до вітальні, другий – до сходів і господарських приміщень, у центрі – засклена напіварка з панорамних вікон із виходом на задній двір, де в конвульсіях помирали залишки ландшафтного дизайну. 

Я відмахнувся від павутини, що завісою звисала зі стелі і торкалась маківки, і повернув ліворуч, туди, де господарське крило сусідило з прибудовою Чорториїв. Проминув вузький темний коридор, комору та колись кухню, роздумуючи, чи досить цього для організації повноцінної готельної кухні. 

Коридор впирався у глуху цегляну стіну, за якою знаходилось чуже помешкання. Вузькі сходи ліворуч вели у півпідвал, занурений в темряву, яку розсіював промінь денного світла, що мляво зазирав крізь невеличке віконце. 

Я перетнув підвал і став десь навпроти вікна. Стеля була настільки низька, що мені довелось пригинатися. Пучками пальців я тиснув у склепіння, намагаючись знайти пустоти. Знайшов. Люк виступав над стелею на кількадесят сантиметрів. Кришка була сколочена з дощечок, один поштовх вверх і темний підвал залило денне світло. Я легко підтягнувся і опинився в клубку куряви, що здійнялась з підлоги. За архітектурою прибудова не відрізнялась від основного будинку, але всередині була обставлена біль-менш сучасно. Ні, не так. Якщо в головній будівлі майже не лишилось меблів, то тут вони були: софа, платтяна шафа і різьблений масивний комод. На веранді – круглий стіл із вишитою скатертиною, посірілою від старості. На довгій саморобній стільниці – старенька електрична плитка, поруч – двокамерний холодильник родом із совка. 

Дореволюційна архітектура і жебрацькі цінності «радянщини» якимось чином уживались поруч. Чи вмирали. Це вражало. Але скоро це скінчиться. Я подбаю.  

Почну з прибудови. Із задоволенням дивитимусь, як бульдозер рівняє її з землею, не залишаючи згадки про колишніх мешканців. Стара Чорториїха померла років п’ять тому, і з тих пір недобудинок пустує. Потім - приведу до ладу житлове крило маєтку, щоб власними очима спостерігати за процесом будівництва. 

Розробка проекту вже на завершальному етапі, ще трохи і можна буде переходити до практики. Але спочатку - знести цей апендикс. Хотілось курити. Прямо тут. Їдкий дим завис в повітрі та змішався з пилом. Я дивився у віконце на занедбану липову алею, доріжки заросли високою травою, озеро - ряскою. Яскрава травнева зелень міцно обіймала садибу і тільки блакить неба виділялась контрастною плямою на фоні весняного пейзажу. 

Я зронив недопалок на підлогу, вогник на ньому ще жеврів і лише через деякий час я затушив його п’ятою кросівка. Ще не вистачало спалити тут все нахрін. 

Осінь, 2018 рік 

Роман та Ольга прогулювались алеєю, вона підтримувала живіт руками і жадібно вдихала ще тепле вересневе повітря. Краєчок сонця визирав між пожовклих липових листів, що кидали на землю мереживо тіней. 

- Мені тут подобається, правда, думаю, це прекрасне місце для дитини. Але колись будівництво завершиться і тут з’явиться безліч незнайомців. Наш спокій буде порушено, - вголос міркувала жінка, - ми з Тимофієм думали придбати землю неподалік, звести там будинок. 

- Тут достатньо землі, Олю, для тебе, малюка і твого чоловіка, - чоловік відповів трохи роздратовано. 

Йому не хотілось відпускати сестру. 

- Колись у тебе буде власна родина, Романе, - весело прощебетала вона. 

- Можливо, - непевна посмішка, - але поки - бізнес на першому місці. Ну, і, звісно, ти.