Розділ 8.1. У темряві саду

У Лізи довга русява коса, вінком обплетена навколо голови. На ній оксамитова сукня глибокого темно-бордового кольору, а на плечах - коротка біла шубка, радше святкова, ніж тепла.

Лізі п’ять, і тепер її черга шукати.

Вона затуляє очі долоньками й рахує до десяти, намагаючись прислухатися до звуків, щоб зрозуміти, в який бік розбіглися друзі. Коли Ліза озирається, навколо вже нікого немає.

Вона стоїть на одній з алей старого саду. Навколо - темні дерева й непривітні кущі. Вогники життя привабливо сяють удалині, біля тераси. Там гомонять люди, і здається, вона навіть чує голос матері. Дівчинку переповнює бажання кинути гру в хованки й побігти туди, де люди. Можливо, випросити ще одну цукерку. А ще краще - шматок торта.

Але якщо вона налякано втече, старші сміятимуться і більше не візьмуть її у гру.

Ліза невпевнено крокує зарослою доріжкою, йде навмання, крутить головою в різні боки, намагаючись вловити хоч якийсь звук чи рух. Гравій під ногами загрозливо шурхотить.

Місяць ховається за хмарою. Вогники ніби віддаляються, а темрява повільно розповзається довкола, огортає. І раптом - сторонній звук долинає з-за чагарника.

На обличчі Лізи з’являється усмішка. Вона біжить до густих кущів. Серце калатає, волосся вибивається із зачіски. Вона майже певна - там хтось є. Кущі ледь ворушаться, ніби щойно хтось вступив углиб. 

- Попався! - весело шепоче дівчинка і прискорюється.

Та раптом перечіпляється через коріння, що виступає з землі, і гепається на землю. Пекучий біль прошиває лікоть - вона вдарилася об щось тверде.

Дівчинка спирається на долоньки, намагається підвестися. На очах виступають гарячі сльози.

Сторонній, дуже близький звук змушує її завмерти. Хтось наближається, Ліза чує кроки - швидкі й легкі.

Вона підводить очі й перше, що бачить - простягнуту руку незнайомки.

- Тут не можна ховатися.

Обличчя жінки здається майже прозорим. Очі - чорні, темними плямами виділяються на блідій шкірі, що підсвічується сріблом місяця.

Ліза обережно торкається її руки й підводиться.

- Чому? - питає.

Пальці жінки тонкі і холодні. Вона відводить погляд в бік дому і, не дивлячись на Лізу промовляє тихо-тихо:

- Тутешні привиди не люблять незнайомців.

Дівчинка різко відсмикує руку і робить кілька кроків назад. В очах жінки є щось зловісне, щось жорстке. Пронизливий порив вітру підхоплює її волосся, і воно химерно розвивається за плечима на тлі чорного саду.

Дівчинка, не тямлячи себе від страху, вже мчить туди, де жевріють вогники життя.

____________

Вона не пам’ятає, як вибігла на алею. Не пам’ятає, як схопилася за мамину сукню, ховаючись у складках тканини. Лише згодом, уже сидячи поруч із людьми, серед світла і голосів, вона раптом стискає долоню. І завмирає. Бо пальці досі холодні. Наче вона так і не відпустила ту руку.

- Мамо, - шепоче дівчинка, - та жінка сказала, що тут є привиди.

- Яка жінка? - мати Лізи обводить поглядом гостей і помічає подряпину на лікті дівчинки.

Ольга сидить поруч і чує розмову. Вона знаходить поглядом Романа й просить принести з будинку антисептик, щоб обробити рану. Коли той повертається, маленька Ліза тихо скиглить, дорослі її жаліють, а діти, що вже вийшли зі своїх схованок, слухають, роззявивши роти.

- Вона була вся чорна, - наблизившись, чує Роман.

І поки Ольга обробляє забитий лікоть, він нашорошено слухає.

- А волосся - руде.

Десь під серцем прокидається тривога. Чи є шанс, що дитині просто привиділося?

- Сказала, тут не можна ховатися… бо це злить… привидів…

Ліза вже майже реве вголос, а до горла Романа підкочується нудота від випивки і хвилювання. Він відчуває на собі пильний погляд Борейка. В очах у зятя - цікавість: той читає Камінського, як книгу, помічає, що він нервує. Роман присідає перед малою навколішки й торкається її тоненького зап’ястя. Його руки теплі й м’які - на відміну від дотику тієї жінки.

- Не бійся. Я піду подивлюся, хто тебе налякав, - каже він лагідно і підводиться. Долонею струшує з одягу невидимий пил. - Нам тут не потрібні незвані гості.

Ліза довірливо киває й показує пальцем на вузьку доріжку, що веде вглиб саду.

Спочатку кроки Камінського впевнені й стрімкі. Але чим об’ємнішою стає темрява і тихішими - голоси позаду, тим повільніші й обережніші його рухи. Серпанок і зорі ховаються за хмарами. Садом стелиться прозорий туман. Потріскані, вкриті цвіллю статуї, нагадують старі могили.

Чим далі, тим вужчою й бруднішою стає алея. Скуйовджене минулорічне листя - вже не золотаве, а брудно-коричневе - дратівливо шурхотить під ногами. Доріжки розгалужуються біля обшарпаного фонтану. Ліворуч, за струнким рядом лип, видніється під’їзна алея. Праворуч - занедбана клумба, над якою височіє старовинний ліхтар. Плафон вкритий густим шаром пилу, але цілий.

Роман зупиняється. На похиленій лавці з іржавим кованим боком хтось сидить. Примружившись, чоловік намагається розгледіти постать, але у темряві це непросто. Вузькі жіночі плечі, темне пальто, під коміром якого ховається руде волосся, витончений вигин талії.

Жінка трохи повертає голову і легенько плескає долонею по лавці, ніби запрошуючи його сісти поруч.

- Сподівався більше ніколи тебе не побачити.

Він сідає, дивиться перед себе, ніби відтягує мить, перш ніж подивитися їй у вічі.

- Ти ж знав, що я повернуся. 

Губи Романа торкає зла посмішка.

- Що ти хочеш?

- Свою землю. І дім, - її голос тихий, але твердий.

Романа огортає роздратування. Вона говорить надто спокійно, надто впевнено - і це виводить його з рівноваги. Він нарешті зважується подивитися на неї.

- Сарай, - вимовляє презирливо, вивчаючи трав’яно-зелені очі.

Змінилася. На худому, майже вирізьбленому обличчі чітко виступають безбарвні вилиці й темні, оксамитові очі. У цьому ансамблі геометрично правильних ліній м’якістю вирізняються лише пухкі губи, але і їм бракує барви.