Прибуття мало щось змінити.

За стінами трюму вже шумить величезний порт: гримлять вози, перекрикуються вантажники, пахне рибою, димом, прянощами й незнайомими квітами.

Вантаж поступово залишає корабель.

Минає година.

Потім друга.

А клітки ніхто не відчиняє.

Полонені чекали покупців, торгу або хоча б відповіді на запитання, куди їх привезли. Натомість надвечір порт стихає, палуба порожніє, а навколо «Вдовиного Зуба» западає підозріла тиша.

Лише пізно вночі біля люка повертається ключ.

У темряві з’являється світло ліхтаря.

За ним — ланцюги, кайдани й люди, які явно не збираються нічого пояснювати.

Одному з полонених вистачить кількох секунд, щоб перевірити, чи справді шлях нагору веде до свободи.

А Айзеку доведеться знову вирішувати, що небезпечніше: нічого не зробити чи дозволити Персню відповісти.

Та найважливіше запитання з’явиться лише тоді, коли вони побачать, що чекає на них за межами трюму.

Бо прибуття до порту ще не означає, що подорож завершилася.

Нова частина вже доступна до читання.

Куди можна вести людей посеред ночі, якщо їхнє прибуття повинно залишитися таємницею?

— Володимир Морвейн