Клуб Півночі відчиняється о 23:59 — між двома поділками часу.

Там можна заплатити роком власного сну за десять хвилин чужого щастя. Приміряти спогад про дім, у якому ніколи не жили. Почути голос людини, з якою не встигли познайомитися. На короткий час прожити те, чого у вашому житті не було, і відчути чуже щастя.

Звучить спокусливо, доки не згадаєш: у Вельську жодна ціна не залишається тією, яку назвали спочатку.

У романі «Вельськ. Місто без учора» вже опубліковано пролог і дванадцять розділів. За цей час Міра Воронець устигла відкрити медальйон із посланням від зниклої сестри, зустріти Даміана, знайти поверх без номера, побувати у квартирі, з календаря якої вирізали четвер, і відшукати жінку, якій із цілого життя залишили лише одне слово.

А тепер Міра й Даміан стоять перед дверима Клубу Півночі. Він уже бував там і повернувся з пам’яттю, якій не довіряє. Міра ж заходить уперше — під чужим ім’ям і з червоною листівкою, якої їй ніхто не надсилав.

Тож, якщо ви чекали, поки у Вельську накопичиться достатньо розділів для довгого вечірнього читання, здається, цей вечір настав.

Книга бере участь у конкурсі «Дуже дивні справи», і я особливо радію тим, хто заходить до Вельська зараз, поки місто відкривається розділ за розділом. Якщо після першого знайомства із цією історією вам захочеться повернутися, залишайте книгу в бібліотеці — так наступне оновлення точно не загубиться.

А в коментарях розкажіть:

Чи погодилися б ви віддати рік власного сну за десять хвилин найщасливішого спогаду незнайомої людини?

Я досі не впевнена у своїй відповіді. Мабуть, тому й написала Клуб Півночі.

Читати книгу «Вельськ. Місто без учора»:

https://booknet.ua/reader/velsk-msto-bez-uchora-b456812?c=5072727