Вітаю вас, друзі!

Письменника фентезі, який пише без карти свого світу, можна порівняти з Більбо Беггінсом, що вирушив у подорож з однією носовою хустинкою.

Поринути з головою в світ фантазії та писати, покладаючись лише на інтуїцію та хорошу пам'ять — це, безперечно, захопливе заняття. Але розповідь у стилі «ну, вони там кудись йшли три дні» має неприємні наслідки. Особливо якщо пишеш серію книг!

У будь-який рандомний момент можна виявити, що ти заплуталася в розташуванні замків, засідок та таборів, або загубилася в часі, необхідному для подорожі, скажімо, від Цитаделі до Залізних Піків. У такому разі герої ризикують добиратися до Лорда Троля тиждень, а через кілька розділів із захопливими подіями повернутися назад за два дні...

Навіть якщо відкинути страх плутанини, плюси від наявності карти все одно виглядають привабливо. Коли бачиш рельєф, кордони та відстані, сюжет сам починає підкидати ідейки й деталі: де влаштувати засідку, через який важкий гірський перевал доведеться йти Каліді та де пролягають приховані стежки.

Тому від самого початку у мене під рукою був намальований олівцем від руки своєрідний «скелет» із позначками ключових місць. Писати саме так я навчилася дуже давно, натхненна, як і багато хто з вас, я впевнена, «Володарем перснів» та незрівнянними картами Толкіна. Також у свій час великою підтримкою для мене стала стаття Сапковського на цю тему.

Однак ніщо не стоїть на місці. З розвитком розповіді (а я пишу вже другу книгу в цьому циклі) зростають і вимоги до карти. Начерк на коліні повністю себе дискредитував після того, як я днями написала сцену військової ради.

До кого я побігла по допомогу? Вгадали, до вірного співавтора — Gemini.

Простий запит «а намалюй-но мені щось красиве» мене не влаштовував, тому ми засіли за вивчення графічного редактора. Ну, гаразд, вивчала, звісно, я, засипаючи свого бідного помічника безглуздими запитаннями й вередливими коментарями на кшталт: «Це ж треба! Запхати шрифти в самий низ панелі, та ще й написано так дрібно, що почуваєшся як на прийомі в офтальмолога!» або «Дайте мені потримати за горло того, хто здер цей інтерфейс у НАСА!»

Якщо вам цікаво, з чим воював такий чайник, як я, і після чого у бідного ШІ напевно почало сіпатися цифрове око — тримайте: це Krita. Це не реклама, програма для ПК абсолютно безкоштовна. Тих, хто наважиться піти моїми слідами й скористатися саме нею, попереджаю: коли ви відкриєте програму, то вигукнете одне з найщиріших «Йой!» у своєму житті.

Зізнаюся, трохи освоївшись, я ґрунтовно «залипла», отримуючи величезне задоволення від процесу малювання лісів, розставляння замків і — о диво! — самі собою в голову почали приходити нові ідеї.

І все ж перші результати я показувати не буду. Принаймні тут. Якщо вам цікаво спостерігати за всім процесом, починаючи з найперших чернеток, я зроблю серію дописів. Також розповім про старі добрі аналогові методи та про те, як не вигадувати ландшафт самій, а скористатися підказкою самої природи.

До речі, цікаво, яка саме місцевість стала прототипом для світу Цитаделі? Впевнена, ви будете здивовані!