Емілі довго мовчала.

Вона дивилася на кришталеві кулі, що повільно плавали кімнатою Любові.

Потім перевела погляд на Меггі.

— Меггі...

— Так?

— Ми побували майже в усіх кімнатах крамниці.

У кімнаті страхів.

У кімнаті марно витраченого часу.

У кімнаті нездійснених мрій.

У кімнаті совісті.

У кімнаті сенсу життя.

У кімнаті любові...

І мені здається...

Вона на мить замовкла.

— Я дещо зрозуміла.

Меггі уважно подивилася на неї.

— Що саме?

Емілі повільно вдихнула.

— А що, якщо я знайшла справжню розгадку таємниці крамниці?

У кімнаті запанувала тиша.

Меггі нічого не відповіла.

Лише уважно слухала.

— Мені здається... відповідь була зовсім простою.

Усі люди, які приходили сюди, трималися не за саму загублену річ.

Вони трималися за те, що ця річ означала для них.

За спогади.

За минуле.

За страх втратити когось.

За почуття провини.

За нездійснені мрії.

За образи.

За біль.

Вона зробила ще один крок.

— Насправді вони не шукали речі.

Вони не могли відпустити те, що вже давно залишилося в минулому.

І поки вони трималися за це... вони залишалися в полоні.

Емілі відчула, як її серце почало битися швидше.

— Виходить... справжній вихід із крамниці не в тому, щоб знайти загублену річ.

А в тому, щоб відпустити те, що вже давно тримає тебе.

Прийняти минуле.

Подякувати йому.

І почати жити теперішнім. Я відпускаю спогади про свого батька, і тепер буду жити лише теперішнім моментом, і цінувати те що в мене зараз є.

Меггі мовчала.

На її очах блиснули сльози.

Вона усміхнулася.

Вперше за весь час по-справжньому щиро.

— Так...

Її голос був тихим.

— Ти розгадала головну таємницю крамниці. Емілі не могла повірити.

Книга Кімната втрачених спогадів, глава  Глава 18

Мій телеграм:

https://t.me/hejjdnxkmdk

Шановні читачі!

Невеличке пояснення до цієї книги.

Крамниця загублених речей зберігає спогади людей, їхні речі які вони загубили, саме через них вони й потрапляли до крамниці. Час там не рухається ні вперед, ні назад. Він поки що стоїть на місті. Стоїть на місті лише тому, що люди застрягли у минулому в своїх спогадах, та живуть ним настільки сильно, що вже й не помічають теперішнього. А що потрібно зробити, щоб щось змінити? Відповідь напрошується і сама собою. Правильно відпустити, що і зробила Емілі. Насправді у цій історії приховано багато сенсу. Крамниця - є символом минулого, в якому вже неможливо нічого змінити, і час там стоїть на місці. Насправді є багато людей, які живуть минулим, замість того щоб все відпустити і жити теперішнім.. Когось може турбувати почуття провини, а хтось весь час думає лиш про те чому колись зробив так, а не інакше. І ці спогади і тримають їх. Я бачила багато таких людей, і деяким навіть коли говориш, відпусти, вони все одно не відпускають. І саме так і зародилася ця книга. Адже мало хто насправді розуміє, просту істину. Щоб жити далі щасливо, потрібно відпустити минуле. І жити в теперішньому моменті.