Вочевидь, побоюючись залишитися зі мною наодинці, Лідія призначила зустріч на стоянці біля супермаркету. Заїжджаю туди. Впізнаю машину колишньої, яку особисто їй купував, і стаю поруч. Благо, вона обрала місце далеко від входу, і навкруги порожньо. Обачно… Хоч чогось вона від мене навчилася за двадцять років… 

Ледь ми з Вікторією виходимо, дверцята її автомобіля теж розчиняються, і Лідія виступає назустріч, переможно посміхаючись. У руці вона стискає шкіряний планшет для документів.

— Треба ж, Назаренко, ти навіть на побачення з колишньою дружиною тягаєш цю… служницю? Боїшся, що скористається твоєю відсутністю? — відверто натякає Лідія на свою розпусну поведінку, і я мимоволі стискаю кулаки. — Втім, навіть краще, що вона тут.

— Ближче до справи, Лідіє, — холодно зупиняю потоки її образ. І як тільки я двадцять років не помічав, яка вона… стерво… — У тебе тридцять секунд, щоб вивалити те, заради чого ти приталапалася сюди.

Лідія демонстративно зітхає і відкриває теку, дістаючи звідти складений удвічі аркуш паперу.

— Я тут перебирала наші старі архіви та рахунки, Гришо… І натрапила на дуже цікаву платіжку. Прямо-таки доброчинність невиданих масштабів, — вона демонстративно розгортає аркуш і тицяє його мені трохи не в обличчя. — Оплата VIP-палати, найкращих хірургів і повного курсу реабілітації в приватній клініці. Й ім’я пацієнтки — Вікторія Строганова. А знаєш, що найпікантніше? Дата. Ти оплатив цей астрономічний рахунок у той день, коли її чоловік загинув у ДТП…