У кожному старому будинку є двері, повз які мешканці проходять швидше.

Не тому, що за ними обов’язково ховається щось страшне. Іноді достатньо просто відчуття: ці двері тут зайві. Їх немає на плані. Їх не було вчора. Їх ніхто не відчиняє.

Але вони чомусь існують.

У «Будинку, що їсть імена» двері 12-Б — саме такі.

Кімната, якої не мало бути, і місце, куди не потрапляють випадково.

Поріг, що відкривається не ключем, а боргом, пам’яттю або чиїмось давно забутим ім’ям.

Для Ніни ці двері стають межею між тим, що родина роками називала вигадкою, і тим, що насправді чекало всередині. Бо найважливіші відповіді іноді ховаються не в архівах і не на старих фото, а за дверима, яких ніхто не хоче помічати.

12-Б — це не просто номер.

Це попередження.

Бо якщо кімната з’явилася, значить, будинок уже щось вирішив.

Або вже когось обрав.

«Будинок, що їсть імена» — містична історія про пам’ять, родинні таємниці, стару київську кам’яницю й людей, яких не можна дозволити стерти.

Якщо вам подобаються історії з небезпечними таємницями, які краще було б не знаходити, запрошую до читання.