З усіх можливих варіантів я, як справжній геній кризових рішень, обрала трикляту бездіяльність. Він навчав мене занадто довго, щоб не помітити, коли я починаю блефувати.

— Навіть не вириваєшся? — гріховно запитав чоловік.

У його голосі знову з’явилася та сама насмішка, від якої мені останнім часом чомусь ставало значно спекотніше, ніж від будь-якого літнього сонця. Я нічого не відповіла, не тому, що не знайшла слів, навпаки, їх було забагато і жодне з них зараз не звучало б розумно.

Я просто продовжувала дивитися йому в очі. Настільки довго, що почала помічати речі, на які раніше ніколи не звертала уваги. Ледь помітну втому під очима. Лінію щелепи, яка напружувалася щоразу, коли він про щось замислювався, те, як він дивився… не кліпаючи.

✨

Усе веде до нього