Багато авторів беруть набір упізнаваних образів — домовик, русалка, Перун, вишиванка, борщ — і просто розставляють їх як декорації в стандартному фентезійному сюжеті західного, або вже східного зразка. Міфологія перетворюється на антураж, а не на систему, яка визначає логіку світу: як працює магія, які її межі, чим платять герої, як влаштовані стосунки людини й потойбіччя. Читач відчуває підміну: наче й «наше», але по суті — калька з умовного Толкіна чи Сапковського, тільки з переодягненими персонажами.

(Кому буде цікаво, вже було про деякі хибні уявлення й про те, як соромляться власного фольклору настільки, що вигадують йому заміну.)

Українська міфологія — це слоїстий пиріг: дохристиянські вірування, християнська демонологія, пізній фольклор, літературна міфологія XIX століття (Гоголь, Костомаров) та сучасні міські легенди. Автори-початківці часто звалюють усе це в одну купу без пояснення, чому в одному світі одночасно діють Перун як активне божество і, скажімо, суто фольклорна мавка з XIX століття — наче це одна непротирічна система, хоча історично це різні пласти.
Низова міфологія (домовик, водяник, лісовик, мавка, русалка, упир тощо) — це те, що жило в живій селянській традиції паралельно з християнством століттями, аж до XIX–XX віку, коли її масово фіксували етнографи. Тому матеріалу дуже багато, він живий, із варіаціями по регіонах.
Вища міфологія (пантеон, боги) постраждала від християнізації значно сильніше: князі цілеспрямовано нищили культи й капища, а писемних джерел «ізсередини» язичницької традиції просто не залишилося. Все, що в нас є — це кілька скупих згадок: перелік пантеону Володимира 980 року в "Повісті минулих літ", полемічні повчання проти язичництва ("Слово про ідолів" тощо) та порівняльне мовознавство. Жодних зв'язних сюжетів, теогоній, міфів про діяння богів, як у греків — просто немає. Це не прогалина в дослідженнях, це реальна лакуна джерел.

Ось тут і виникає спокуса: раз джерел із вищої міфології майже немає, а хочеться багатого, розробленого пантеону — автори (і не тільки вони, а й частина неоязичницького руху) тягнуться до текстів на зразок "Велесової книги", яка виглядає саме тим, чого бракує: зв'язний наратив, генеалогія богів, епос. Проблема в тому, що це текст середини XX століття, який лінгвістично й палеографічно не витримує критики — там анахронізми, вигадана писемність, змішування різних мовних пластів. Академічне слов'янознавство вважає її підробкою майже одноголосно.
Для художньої літератури використання містифікації як джерела — це не гріх саме по собі. Проблема в іншому: коли автор видає це за реконструкцію "справжньої" давньої традиції, читатель отримує хибне відчуття автентичності, а сам текст тягне за собою характерний стиль фальсифікату — пишномовний, псевдоархаїчний, та ще ідеологічно заряджений. Це погано лягає в художню тканину — стирчить швами.

Але "Велесова книга" - це лише один приклад заповнення "пустот" штучним матеріалом. Нам соромно за уривчастий рідний фольклор, тому ми тягнемо чужі готові конструкції. І якщо Велесова книга - це спроба вигадати слов'янам "чоловічий" мілітарний епос, то поруч із нею зараз живе інший, дзеркальний міф, який переписує саму структуру влади в минулому - міф про матріархат. Він працює трохи інакше, бо не додає богів, а переписує саму структуру влади в минулому. І, здається, саме зараз він переживає друге народження — принаймні в українському фентезі майже кожна друга книжка на слов'янському матеріалі рано чи пізно вставляє цей сюжет щось про "золоте" правління жінок. Мова про конкретний, дуже впізнаваний хід: коли автор вибудовує передісторію світу як розвинену політичну матріархальну державу — з жрицями-царицями, храмовою ієрархією, військом амазонок — яку буквально стерли (або ще ні) з лиця землі войовничі патріархальні завойовники з їхніми небесними богами. Це не деталь світобудови, придумана з нуля, а готовий, запозичений шаблон (з Бахофена, Гімбутас, популярних видань про "цивілізацію Богині"), який видають за реконструкцію реальної дохристиянської історії — так само, як Велесову книгу видають за реконструкцію реальної писемності. Такий собі міф про владних жінок!

Формула його проста й дуже приваблива: десь (до приходу войовничих богів-громовержців, суто чоловіків, світової катастрофи) існував мирний, гармонійний, щасливий світ, яким керували жінки. Звісно, вклонялися Великій Богині-Матері — джерелу життя, землі, врожаю, але потім прийшли патріархальні орди зі своїми списами й небесними богами й усе це витіснили. Ось Мокош — це нібито уламок, слід тієї трипільської цивілізації. Цей шаблон є в багатьох книгах, задля чого автори часто-густо наділяють жінок такими силами, які дають перевагу.

Далі будуть роздуми, навіть протиріччя собі, але такі ночі іноді рождають таке...  
Міфологія дає підстави вважати, що культ богині-матері, богині родючості й землі — не вигадка романтиків: подібне жіноче божество життя і смерті фіксується практично в усіх індоєвропейських традиціях (Гея, Деметра, Кібела), і немає причин думати, що слов'яни були винятком. Але ступінь певності тут різний, і саме в цьому зазвичай ховається підміна. Питання не в тому, чи існувала така сила в принципі - за аналогією це цілком імовірно. Питання в тому, чи могла взагалі існувати єдина, структурована, "державотворча" Богиня з іменем, генеалогією і власною епохою правління, та взагалі її роль. 
Наприклад, Гея греків зафіксована, Гесіод дає її родовід, також її роль у народженні світу, її стосунки з Ураном і Кроносом — зв'язний, записаний міф, хоча в ньому доля Геї доволі показова: вона мати, вона жінка, і вона - помста, підбурювачка синів проти власних чоловіків, але ж вона не владна жінка, не володар.
У слов'ян нічого подібного до нас просто не дійшло. Але це не найголовніше — спільне індоєвропейське коріння в обох традицій, найпевніше, і справді було. Головне, це зрозуміти інше: сам факт існування спільного архетипу зовсім не означає, що в реальному житті все відбувалося, або могло відбуватися саме так, як розповідає міф. Але автори, своє, звісно, сучасне бачення перекладають на минуле, від того світи, в яких це минуле існує стають хибними: кумедними, а не емоційними. Не та емоція - не той результат! А не тільки фасон...

В основі більшості міфологічних систем лежить міф про першопредка — героя-чоловіка, який чи то створює світ, чи принаймні робить для людей щось вкрай важливе. Дуже часто це син, який стає чоловіком. І ось цікаво: у самої Богині-Матері за задумом ніколи не буває рівновеликого їй партнера, і ця ідея настільки давня й потужна, що навіть у християнстві лишила по собі величезний слід - частину тієї ролі і того шанування, яке дістається Богородиці.
Чому так? Можливо, тому що першооснова будь-якого світу - це бог чи герой, активний, яскравий, могутній: вогонь, світло, блискавка — завжди з'являється не сама із себе, а з Нічого, Хаосу, з темряви, холоду чи води. Народжується! А сам цей факт народження вже говорить про наявність Рожаниці - тобто Матері. Бо в розумінні людини, "нізвідки" щось дуже незрозуміле.
Але ця Мати — як мудрість для буддиста: досяжна, але лише пізнавана. Це дуже важливий термін. Пізнання мудрості та пізнання жінки! Праоснова обох виразів дієслово "пізнати", яке є калькою біблейського івритського "яда". Це коріння мало глибоке філософське значення, воно значило максимально глибоке злиття, проникнення до суті та власний досвід. Але є буквальне значення, яке вважалося, що має той самий сенс. Так, проникнення.
Далі бог-першооснова вже міг знаходити собі дружину-сестру, і історія рухається далі. Хоча, знову ж таки, дуже часто цей бог-першооснова творив світ буквально із себе, у різних варіаціях.
І тут варто зупинитися на одній закономірності. Міфологічна свідомість узагалі рухається від загального до конкретного, а не навпаки: спершу є розлита, майже безособова першооснова — земля, вода, темрява,, лише згодом виокремлюються з неї персоніфіковані боги з іменами, характерами й біографіями. Богиня-Мати в цьому сенсі майже ніколи не буває по-справжньому антропоморфною, ці свідчить про її архаїчність. Вона радше сама субстанція, сам матеріал, з якого щось народжується, ніж особа з обличчям і волею — і саме тому їй завжди бракує того, що є в Перуна чи Зевса: сюжету, драми, вчинку.
Це, до речі, пояснює й те, чому самі греки Гею особливо й не шанували культом, попри те що вона буквально прародителька всього пантеону. Творцеві, який уже ВСЕ дав, багато не моляться — молитва як прохання про пощаду чи допомогу спрямована туди, звідки чекають дії просто зараз. А той, хто активний і войовничий, той, навпаки, може ще й ВІДІБРАТИ, тому саме йому приносять жертви й співають гімни регулярно й напружено. Творця шанують окремо, здалеку, майже мовчки. Активному, войовничому, здатному завдати шкоди — поклоняються, тобто підтримують стосунки постійно, з острахом і практичним інтересом. Це не забудькуватість. Це логіка людини, яка молиться не тому, хто вже все зробив, а тому, від кого залежить, чи станеться щось погане сьогодні.

Цікаво, але при цьому відьмам не поклонялися, правда? Може тому, що вони суто продукт вже наступного етапу людського буття? Та лише маленький шматочок колись великої сили... Як Великій Богині не потрібні були храми та політична влада, так її земним відлунням у людському суспільстві стали не вигадані жриці-королеви, а звичайні відьми.
Відьмам ніколи не поклонялися як божествам. Чому? Бо вони уособлення в приземленому етапі людського буття. Якщо Богиня була неосяжна, розлита в природі першооснова, то відьма — це локалізований, концентрований шматочок у людському світі. Слово "відьма" походить від "відати" (знати) — це те саме глибоке, сакральне "пізнання" суті речей, про яке йшлося вище. Але, важливо бачити, що ті знання не дуже корисні чи не дуже легко використати, тому до них черг не має. А ще, процес набуття цих знань геть інший, ніж в героя-першопредка, це вже згодом посвячення придумали, а на початку це саме передача сили в спадок. А ще, цікаві іноді згадки про неможливість робити щось без дара та бажання дарителя. А я нагадаю ще цікавий момент - це храмова проституція, або служба богині, така собі функція заміни. Звісно, це той самий ритуальний шлюб, де все було чомусь присвячено, та щось мало символізувати. Так, купальска ніч, оті вільні стосунки - це теж ритуал. Родючисті та благополуччя. Саме для всього суспільства. Якщо до цього додати, що найбільш потужна жіноча сила була у жінки, яка вже народила (так-так! пішла за край та повернулась), то ж все якось виглядає дуже симптоматично. 
Але, при цьому, сила відьми в соціумі, де вищі боги вже знищені, а залишилася тільки низова демонологія була не політичною, а пороговою. Вона керувала точками переходу, де людське життя межувало з безоднею: народженням (повитухи), смертю (плакальниці) та хворобами (знахарки). Її не саджали на трон, але її авторитет тримався на остраху й повазі. Вона була тією, хто вміє взаємодіяти з першоосновою, з Нав’ю, з тим самим темним і мокрим хаосом, з якого все народжується, але цей зв'язок соціум намагався весь час контролювати через систему жорстких побутових табу.
Багаття інквізиції - це приклад неможливості влади жінок. Автори компенсують це або знищенням більшості чоловіків, або дають відьомську силу, яка сильніше чоловічої. Але тут парадокс - відьма, та яка відає, сила в неї жіноча, спадкова, від праматері, а сама праматір ніколи влади не прагнула. Гея народила чудовиськ саме як помсту, вона має руйнівну, хтоничну силу - то ж, де тут буде гармонійний, щасливий світ? Після такого може взагалі з'являтися ідеї, що жіноче - це темне та руйнівне, а ось чоловіче, усе творче та світле, ось вам - Ін та Ян, їжте...  

Але повернімося до державності — точніше, до суспільства. Ось де саме проходить злам логіки. Археологи знаходять жіночу статуетку — десь на Дністрі, десь на Кікладах, десь у Чатал-Гуюці. Пишні форми, підкреслені груди й стегна, часто без обличчя. Це справді слід культу — тут усе гаразд. Проблема в наступному кроці: з одного цього факту роблять висновок про суспільний устрій. Статуетка нібито доводить не просто "тут шанували жіночу плодючість", а "тут жінки керували".
А тепер уявіть, що через п'ять тисяч років археологи майбутнього розкопають наш час і знайдуть мільйони зображень аніме! Що вони про нас подумають?! Ікона Богородиці висить у мільйонах храмів по всьому світу - і водночас у переважній більшості цих храмів жінці історично було заборонено навіть заходити в вівтар. Шанування образу й соціальна влада — це два різні виміри, які можуть існувати геть незалежно одне від одного, і саме це змішування — головна підміна в міфі про матріархат.

Хустка на голові
Ось де справжній слід, а не реконструкція. Чому в церкву жінка досі йде з покритою головою? Чому в селі ще на пам'яті кількох поколінь простоволоса заміжня жінка — це майже клеймо: чи то відьма, чи то "доступна"? Це не забаганка патріархату проти жінок абстрактна. Це залишок реального, глибокого табу навколо жіночої сили — того самого зв'язку з народженням, долею, потойбічним, який належав Рожаницям і Мокоші. Волосся, розпущене й відкрите, у цій логіці — канал сили, який треба стримувати саме тому, що сила реальна й небезпечна, а не тому що жінку вважали нічим не вартою.
Це і є справжній, живий доказ культу — не вигадана теологія Великої Богині з троном, а побутовий, майже забутий, але досі функціонуючий ритуал остраху й поваги водночас. 

Золоті віки завжди позаду. Чому?
І тут варто зупинитися на одній речі, яку легко пропустити. Йдеться не про те, щоб відмовити жінкам у якомусь місці в минулому. Йдеться про саму конструкцію "золотого віку" — вона завжди хибна, у який бік її не розверни.
Золоті віки не бувають позаду - це взагалі язичницьке мислення. Прогрес — штука повільна й нерівна, але він рухається в один бік: від жорсткішого до м'якшого, від общини, яка поглинає особистість, до особистості, яка має бодай якісь права проти общини. Архаїчне суспільство — будь-яке, не тільки слов'янське — це не м'який матріархальний рай. Це світ жорстких ініціацій, де підлітка могли на тижні залишити самого в лісі й це вважалося нормою виховання. Це світ, де окреме життя нічого не важило проти виживання роду — тебе просто не існувало окремо від общини, а вигнання з неї дорівнювало смерті, часто буквальній. Правила виконувались не тому, що хтось вибирав їх виконувати, а тому, що іншого способу існувати просто не було передбачено.
І в цьому світі жінка справді стояла ближче до Богині — але не як особистість, що здобула собі особливий статус (в общині, де окремого "я" майже не існувало, особистих здобутків просто не було в кого здобувати). Ближче стояв рід через неї. Пологи в архаїчному суспільстві — це смертельний ризик щоразу, без винятку. Богиня-мати — це водночас Богиня життя й смерті в одній особі, і саме через тіло конкретної жінки рід щоразу проходив крізь цей поріг — не заради неї самої, а тому що іншого шляху продовжити рід не існувало. Це не привілей і не влада, і навіть не особисте покликання в сучасному розумінні. Це найближчий можливий контакт роду зі стихією, якій він поклонявся — контакт, ціну якого щоразу платила одна жінка.
Тому коли автори малюють "золотий матріархальний вік" як епоху квітів і гармонії, вони не просто помиляються з джерелами — вони знецінюють саме той реальний, страшний і величний зв'язок, який справді існував. Не трон, а поріг між життям і смертю, який жінка перетинала знову й знову, і саме тому стояла ближче до Богині, ніж будь-який жрець. Та ще не розуміють, що час матріархату - може, ще попереду, а може, він лише уява. 

Звідки взагалі "матріархат"?
Корінь тягнеться не з архаїки, а з XIX століття — з кабінету швейцарського юриста, який писав не історію, а філософську схему: людство нібито проходило стадії розвитку, і "материнське право" було необхідним щаблем на шляху від дикої природи до цивілізації. Це була не знахідка в землі, а логічна конструкція, підігнана під тодішню моду на прогрес і стадії.
У XX столітті цю схему підхопила археологиня, яка розкопувала неолітичну Європу й побачила в статуетках, спіральних орнаментах і відсутності укріплених міст ознаки мирної, жіночої, "домашньої" цивілізації, яку нібито знищили войовничі степовики-індоєвропейці зі своїми небесними богами. Картинка вийшла настільки стрункою й емоційно привабливою, що розлетілася по масовій культурі значно швидше, ніж критика цієї теорії — по академічній.
А критика була нищівна. Колеги-археологи розібрали цю концепцію по цеглинці: вибіркове прочитання знахідок, ігнорування контрдоказів, підганяння матеріалу під готову ідею. Сьогодні "цивілізацію Богині" в такому вигляді серйозно не розглядає майже ніхто з фахівців. Але у фентезі вона живе й процвітає — так само, як Яв-Прав-Нав живуть у попкультурі, попри те, що їх вигадав емігрант із друкарською машинкою.
Це була західна версія міфу. Але є й своя, домашня — і вона показова саме тим, наскільки бідний матеріал для неї довелося задіяти.

А що там насправді з Мокошею
Повернімося до єдиного реального слов'янського матеріалу, який у нас узагалі є. От де найслабше місце всього міфу — і водночас найпоказовіше. У писемних джерелах Мокоша згадується рівно двічі: у переліку богів Володимира 980 року в "Повісті минулих літ" та в пізнішому антиязичницькому повчанні "Слово про ідолів". Усе. Жодного опису вигляду, обряду, храму чи функції ці джерела не дають. Навіть сам факт, що вона жіночого роду, дослідники встановлюють не з опису, а суто лінгвістично, бо серед переліку богів вона єдина граматично жіноча, решта — чоловічого роду.
Звідки тоді "прядіння" й "кужіль на ніч"? Тут, найпевніше, усе навпаки, ніж здається на перший погляд. Зв'язок жіночого божества з нитками, тканням і долею — це не пізня вигадка, а загальноіндоєвропейський мотив (ті самі Мойри, ті самі Норни), і немає підстав думати, що в Мокоші його не було вже до хрещення. Просто коли прийшло християнство, воно не знищило цю функцію, а типовим для двовір'я способом накрило її новим іменем: культ Мокоші поступово злився з культом святої Параскеви П'ятниці, яка так само стала покровителькою прядіння й отримала ту саму заборону прясти в п'ятницю чи лишати кужіль на ніч. Це не підміна знизу нагору й не пізніше "дописування" богині, а класичний механізм християнізації — функція лишається, міняється тільки ім'я та обгортка. Отже, заборона щодо кужелю — це, найімовірніше, справді відлуння дохристиянського культу, просто збережене для нас через призму пізнішого святого імені, а не через прямий опис. Що ж до самого імені Мокоші, навіть його етимологія не має консенсусу: одні виводять корінь від "мокрий" (волога земля), інші — від "кош" (доля, жереб), звідки й гіпотеза про паралель із грецькою Тіхе чи римською Фортуною. Обидві версії лишаються гіпотезами, не фактом.
І ось тут найцікавіший поворот. Сучасні автори намагаються "захистити" жінку минулого, садовлячи її на вигаданий політичний трон із короною та армією. Вони думають, що прядіння й кужіль — це щось дрібне, хатнє, слабке. Але яке ж це сліпе нерозуміння міфу! Прядіння — це і є найвища, абсолютна влада!
Це не про керування людьми, це про владу над часом, буттям і богами. Мокоша, Рожаниці, грецькі Мойри чи скандинавські Норни тримають у руках нитку самої Долі. Громовержець може завойовувати царства й махати блискавками, але він діє лише в тих межах, які йому відміряли жіночі пальці на веретені. Один рух, одне клацання ножиць — і кінець усім патріархальним імперіям. Жіночому міфу не потрібні вигадані армії амазонок, щоб бути сильним. Він сильніший за своєю природою — бо нитку, з якої витканий цей світ, не розрубає жоден меч.
Але ця сила весь час дуальна. Ти маєш її пізнати, отримавши мудрість та кохання, але насильство, зневага - породить чудовиськ. На жаль, іноді не шукаючих винного, а просто вбивчих для усього.

Підсумок
Міф про матріархат — це той самий комплекс меншовартості, тільки вивернутий під іншим кутом. Спершу соромилися, що в слов'ян немає стрункого чоловічого пантеону, як в греків та почали домислювати. Тепер соромляться, що немає жіночого культу — і домислюють матріархат. В обох випадках працює одна пружина: скромний, уривчастий, живий матеріал здається недостатнім, і його терміново хочуть замінити на щось велике й зручне.
А насправді не треба нічого позичати. Просто визнати: у нас немає трону для Богині — у нас є нитка, кужіль і Доля, яка тихо пряде собі, поки воюють. Є Мати. Яка для нас теж має різне значення: це рідна мати, яка дарує нам життя. Це рідна Україна, земля наших пращурів. Та Земля, така чарівна, крихка, мінлива в безодні. Але й ця безодня — мати для усього сущого. Яка не шукає влади, а потребує пізнання...
Але, водночас, захисту. Так! Захисту прав та свобод. Бо якщо комусь здається, що фемінізм дещо перегинає - вам потрібно усвідомити ось що: десь, наприклад на Кіпрі, жінка не може вийти сама на деяку площу, бо стане "доступною", десь туристка біля великих пірамід може бути зґвалтованою юрбою народу, або викраденою, десь маленька дівчинка може бути продана в дружини. Десь панує покарання за бажання розірвати шлюб, десь не можна скаржитись на побиття... А ще повно ґвалтівників, яких "спровокували". Коли про це чуєш, ти розумієш Гею, та звернення до Великої Матері задля помсти в атеїстичний час вже не виглядає дивацтвом. А до кого ще? Лише до того, хто чує...