Привіт усім! Насамперед дозвольте подякувати вам за увагу до моєї нової книги Дар. За кожен лайк, кожен коментар, кожну зірочку. Неймовірно приємно, що моя історія залишає слід у ваших серцях. Адже це надає ще більше натхнення і спонукає творити далі.

В минулій главі все закінчилося тим, що Кріс дізнався про зникнення Зари. Чи побачаться вони колись іще? Чи зможе граф відшукати ту, яка мимоволі зачепила його серце? Обіцяю, що в найближчих главах ви про це дізнаєтесь. А поки хочу почути вашу думку про сюжет. Чи вважаєте ви його затягнутим, або ж навпаки таким, що стрімко несеться вперед? Мені дуже цікаво про це дізнатися. Залишіть, будь ласка, хоча би кілька слів у коментарях і я буду неймовірно рада.

А поки хочу поділитися з вами невеличким уривком із наступної глави, яка буде опублікована вже завтра зранку.

"...Коли Алекс повернувся після тривалої прогулянки, холодне вечірнє повітря ще трималося на його плечах, а на комірі темного пальта блищали крихітні краплини вологи від ранньої роси. Проте, щойно віконт переступив поріг Торнтон-холу, він раптом завмер, не вірячи власним вухам.

З глибини замку долинув звук, якого Алекс не чув уже надто давно. Веселий жіночий сміх, дзвінкий, легкий, мов кришталеві дзвіночки, переплітався з безтурботним дитячим реготом, розливаючись довгими коридорами й відлунюючи під високими стелями старого маєтку.

Кілька секунд Алекс лише спантеличено кліпав очима, ніби побоювався, що йому це привиділося. Та коли сміх знову пролунав у тиші вечора, його вуста мимоволі розтягнулися у щирій, майже хлоп’ячій усмішці. Як же давно Торнтон-хол не звучав так…

Він поспіхом зняв пальто і капелюха, разом із тростиною передав їх не менш здивованому Мердоку й, не гаючи ані миті, швидко попрямував нагору, звідки долинали ці незвичні для похмурого замку звуки веселощів.

На порозі Зеленої вітальні Алекс завмер. Картина, що відкрилася його очам, була настільки неймовірною, що на мить він навіть засумнівався у власному зорі.

Могутній граф Вестморленд, володар сотень акрів землі, один із найшанованіших представників британської аристократії, сидів просто біля розпаленого каміна, обгорнутий строкатими клаптями тканини. З-під імпровізованого «вбрання» кумедно стирчали вузлики, стрічки й хвостики, що правили йому за зачіску, і вся ця велична постать, позбавлена звичної урочистості, із цілковитою серйозністю гралася з тінями на стіні.

То страшний дракон роззявляв пащу, супроводжуючи рухи грізним риком, то незграбний заєць смішно смикав вухами, то гордий лев видавав такий поважний рев, що маленька Кеті буквально падала від сміху на подушки. Кімната здригалася від веселого галасу..."

Цікаво? Тоді не забудьте зазирнути завтра до книги, аби не нічого не пропустити. І наостанок залишаю образи леді Елізабет та леді Кетрін, які я створила за допомогою ШІ.