Ця історія починалась дуже тихо.

Перші сцени були спокійними. Все розгорталось природно, неквапливо. Все було новим і здавалося, що тут можна просто жити. Але в цій тиші було щось інше.

Ніби зачеплений нерв, який віддає всередину. Ледь вловиме відчуття, що щось прокидається разом із домом. Домом, який чекав надто довго. І відчувши присутність, відповів тихим, хриплим подихом.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ для мене — не про події. Це про стан. Стан, коли ти ще спостерігач. Коли тільки заходиш у щось незрозуміле… але вже не можеш зробити крок назад. Тут ще нічого не сталося. Але ти вже відчуваєш. 

Ніби за спиною є погляд. Тихий. Невидимий. І він чекає.

І можливо, саме це — найтривожніше.