Ось і завершилася ще одна моя історія — "Мапа забутих маршрутів".

Хоч я сама дуже люблю космічну фантастику, але це моя перша завершена велика книга у такому жанрі. Є ще оповідання "Космічна допомога" і колись давно писала ще одне (воно ніде не публікувалося), але повноцінний роман я ще не писала. І мені дуже сподобалось. Особливо створювати візуали. Іншопланетні краєвиді і костюми — то окремий вид задоволення. Ділюся ними з вами.

Чарівні краєвиди головної планети Космічного Союзу Елізіар, вечеря і несподівана втеча від переслідувачів.

Я мимоволі усміхнулася, відчуваючи, як усередині здіймається якесь дитяче захоплення. Ітан йшов поруч, але його настрій не збігався з моїм. Він дивився на всю цю красу без інтересу, швидше з холодною оцінкою, ніж з милуванням.

— Ти тут бував раніше? — спитала я, намагаючись зрозуміти причини його поганого настрою. — Тобі що, нічого не подобається? Я особисто у захваті.

— Не бував, — спокійно відповів Ітан. — Тут мило. Поки не думаєш, скільки грошей Космічний Союз викачав з інших планет заради цієї краси. Ти бачиш гарну архітектуру, Морган. Я бачу несправедливий розподіл ресурсів.

Новий знайомий Морган та Ітана, Гейл Сандерс, виявився з місцевої опозиції й допоміг їм втекти від переслідувачів. І напоїв смачненькою настоянкою.

— Що це таке?

Гейл спокійно відкрив пляшку, розливаючи рідину по чарках. Я з полегшенням зазначила, що кришка була запечатана — принаймні сюрпризів усередині не повинно бути. 

— Я так розумію, ви не місцеві? — уточнив він. — Інакше знали б. Це настоянка з м’яти, прянощів і лірелли. Чудова річ. Міцна, але м’яка, п’ється легко, смак приємний. 

— Лірелла? — перепитала я, насупившись. Вперше чула це слово. 

— Місцевий фрукт, — пояснив Гейл, трохи нахиливши голову. — Зеленувато-бірюзовий, зі щільною шкіркою. На смак — солодкий, але із пряною ноткою, ніби до нього вже додали спеції. З нього багато чого роблять, але настоянка — одне з найкращих застосувань.

Я кивнула, все ще розглядаючи рідину в чарці, в якій золотаві бульбашки повільно піднімалися вгору, і зловила себе на думці, що сьогоднішній день остаточно вийшов за рамки нормального.

Втрьох вони полетіли на останню планету, де мали знайти важливу інформацію. Окрім інформації Морган знайшла нові ягоди (картинка 2) і вхід до підземного тунелю (фото 3), а Ітан примудрився впасти у глибоку яму. 

Якоїсь миті, коли я вже майже перестала дивитися на всі боки і зосередилася тільки на тому, щоб не спіткнутися і не застрягти, погляд сам зачепився за дещо незвичайне — серед усієї цієї зеленої маси, грубої та агресивної, росли невеликі кущики, ніби випадково забуті тут. Їх листя було дрібне, пухнасте, м’якого зеленого відтінку, а між ними ховалися ніжно-помаранчеві ягоди, схожі на ожину, і такі ж помаранчеві квіточки, наче крихітні вогники. Рука сама потяглася до них, наче мене хтось тихо підштовхнув зсередини.

— Морган! — прикрикнув на мене Ітан. 

Я здригнулася і зупинилася буквально за сантиметр від ягід, моргнула, ніби повертаючись у реальність, і різко полізла в рюкзак.

— Точно, треба спочатку перевірити.

За спиною одночасно почулися роздратовані голоси Ітана та Гейла, але я не слухала їх — надто вже привабливими здавалися ці ягоди. Діставши сканер, я направила його на кущ, спостерігаючи, як на екрані з’являється результат:

Вид: невідома ягода
Статус: їстівне
Токсини: не виявлено
Поживна цінність: середня
Смакові якості: 70% персика, 30% малини

А ви б хотіли спробувати таку ягоду? Я б не відмовилась. :)

Їм знову довелося тікати від своїх переслідувачів.

Коли ми вибралися назовні, я навіть не зупинилася — одразу побігла далі у бік корабля. Ліс знову зустрів нас густими чагарниками, чіпкими ліанами, нерівним ґрунтом. Ми продиралися через них майже наосліп, задихаючись, спотикаючись, але не зупиняючись.

На той момент, коли ми вибралися з лісу, сонце вже зайшло. Ніч на Таленісі виявилася такою ж тривожною, як і сама планета. Небо потемніло до глибокого, майже чорного відтінку, а рідкісні зірки ледь пробивалися крізь густий серпанок. Вітер гуляв рівниною, доносячи дивні шерехи з лісу — тихі, але наполегливі, ніби щось там рухалося, спостерігало, вичікувало.

Але все закінчилося добре.

Коли Алан оголосив нового главу «Гіпера», я на секунду навіть не зрозуміла, що почула. Просто моргнула, переводячи погляд з екрану на Гейла, який стояв неподалік з незворушним виглядом. Гейл Сандерс. Новий глава «Гіпера».

— Серйозно?.. — вирвалось у мене.

Ітан теж не очікував такого повороту. Ми майже одночасно повернулися до Гейла.

— Вітаю, — сказала я з легкою посмішкою, все ще намагаючись укласти це в голові. — Ти знав, що так буде?

Гейл пирхнув, ніби йшлося про щось цілком очевидне.

— Звісно, знав. Думаєш, я дозволив би Алану призначити мене без мого відома?

Ітан насупився, схрестивши руки.

— І ти приховав це від нас? Я думав, що ми друзі.

— Алан заборонив мені розповідати.

Я перезирнулась з Ітаном і тільки похитала головою. Усередині змішалися одразу кілька емоцій — подив, легке роздратування і якась дивна гордість. Ми дійсно опинилися у центрі всього цього.

І тепер вони живуть на рідній планеті Ітана — Ейрхеймі. 

Ми сиділи біля вікна, і я ловила себе на тому, що дивлюся навкруги, забуваючи про їжу. Але варто було спробувати — і я вже не могла зупинитися. Легкий суп з насиченим, але м’яким смаком, свіжі салати з незвичайними поєднаннями, напої з легкою солодкістю та ледь помітною пряністю. Все було незвичним, але напрочуд гармонійним.

— Ну як? — запитав Ітан, спостерігаючи за мною.

— Якщо чесно, я не очікувала, що буде так смачно, — зізналася я. Я вже майже забула той мій перший сніданок в кафе і зараз знову відкривала для себе ейрхеймську кухню.

Ітан усміхнувся.

— Ейрхейм завжди зачаровує своїми стравами.

І все у них добре.❤️❤️❤️

— Добре, що ми разом, так?

Я подивилася на нього, на цей будинок, на м’яке світло навколо і на безкрає небо над нами, і відповідь знайшлася сама собою.

— Це найкраще, що ми могли зробити.

Ітан притягнув мене ближче до себе, обійняв міцніше, і ми замовкли, продовжуючи пити коктейлі та дивитися на зірки. У цій тиші було більше сенсу, ніж у будь-яких словах. Я усміхалася, дивлячись вгору, і відчувала, як усередині нарешті стає спокійніше.

Моє життя завжди було складним, повним несподіваних поворотів і проблем. Але зараз воно стало іншим — не нудним, не порожнім, а саме спокійним. У мене була кохана людина поруч, справа, яка приносила радість, і світ, який більше не здавався ворожим. І, сидячи у цьому затишному теперішньому, я дивилася у майбутнє без страху. Я знала, що попереду будуть нові пригоди, нові відкриття, можливо нові труднощі. Але найголовніше — поруч зі мною буде Ітан. І цього виявилося достатньо, щоб почуватися щасливою.

Ось і все. Можливо, я ще зроблю згодом трохи візуалів до цієї історії, адже там ще багато цікавого було. що я не проілюструвала. Але наразі це все. А що далі? А далі невеличка перерва, після якої в мене вийде оповідання, теж у жанрі космічної фантастики. Сюжет і обкладинка готові повністю, але сам текст ще ні. Тому поки що запрошую до цієї історії — в захопливі пригоди Морган й Ітана.

Читати: "Мапа забутих маршрутів".

Мої соцмережі: Інстаграм і ТікТок.