Бувають моменти, коли життя стає схожим на скляну банку, де стрімко закінчується повітря. Ти ходиш звичними маршрутами, усміхаєшся правильним людям, будуєш плани, які схвалюють усі навколо... Крім твого власного серця.

Кажуть, що кохання — це крила. Але іноді кохання — це відчайдушний стрибок у прірву, просто щоб перевірити, чи ти ще жива. Чи ти ще здатна відчувати щось, окрім безпечного спокою.

2 січня 2004 року Ірина Юрченко з роману ПЕРЕЛЮБНИЦЯ зробила крок, який назавжди розбив тишу її ідеального провінційного життя. Позаду залишився Сад Шевченка, прем'єра «Володаря перснів» та надійний Андрій Пархоменко, який запізнився зі своїм запрошенням у кіно на ціле життя. Попереду — нічний «Оберіг» до Києва.

Ця розмова з батьком стала для неї точкою неповернення:

— Тату... я сьогодні вночі їду в Київ, — вимовила Ірина, намагаючись, щоб голос не тремтів. Вона витягла з кишені бланк квитка і поклала на край стола, поруч із паяльником. — Ось. На «Оберіг».

Батько відклав інструмент. Він довго мовчав, розглядаючи квиток. Ірина знала: татко не буде кричати. Він лише донесе інформацію до мами так, щоб та не збожеволіла від тривоги.

— До нього? — коротко запитав батько.

Ірина лише кивнула, опустивши очі. А потім раптом додала, майже пошепки:

— Тату... я просто не можу інакше. Я завжди була "правильною". Вчилася, мовчала, робила те, що треба. А зараз я ніби в скляній банці, де закінчується повітря. Мені треба подивитися йому в очі при світлі дня. Щоб зрозуміти — чи це все мені наснилося, чи я справді щось значу. Мені потрібно поставити крапку, тату. Або знак оклику. Бо інакше я так і залишуся тією Ірочкою, яка боїться власної тіні.

Сергій Петрович зітхнув, знімаючи окуляри. Він бачив перед собою вже не дитину, а жінку, яка вперше в житті йшла на справжній ризик.

— Ну що ж... — він підвівся. — Краще нехай буде так, ніж усе життя жалкувати про те, чого не зробила.

Кожен із нас рано чи пізно опиняється перед цим вибором: залишитися в безпечній тіні чи вийти на перон нічного потяга. Але іноді знаки оклику стають хрестами на могилах наших ілюзій.

Ірина ще не знає, що цей потяг везе її не до кохання, а до жорстокої істини. Вона не знає, що в стерильних коридорах київської лікарні на неї чекає найстрашніше — байдужість. Вона побачить його руки, що занадто довго стискають долоні іншої жінки... Погляд, повний німої ніжності, адресованої не їй.

Серце Ірини  розіб’ється на тисячі крижаних уламків. Але чи зможе вона колись зібрати його знову?

ПЕРЕЛЮБНИЦЯ читати ТУТ!