Як часто дзвінки колишнім - це справді про кохання, а не про бажання вкотре нагадати людині, яке щастя вона втратила?

І чи завжди нам потрібна сама людина - чи все ж відчуття самоствердження від того, що нас і досі не змогли забути?

Пропоную перевірити теорію і запрошую сюди) 

На ранок у скронях відчувається тупий біль, а всередині черепа - важкість, наче хтось усю ніч методично бив молотком по нервових закінченнях. Я ледве розплющую очі й одразу ж про це шкодую - кімната повільно пливе перед очима.

- Господи… - хрипло видихаю, ховаючи обличчя в подушку.

У роті пересохло, голова гуде, а тіло здається чужим і надто важким для ранку п'ятниці. Спогади про вчорашній вечір повертаються уривками. Ірма. Віскі. Ще віскі. Розмови про Сініцина. Сміх. Таксі. Мій телефон у руках. Телефон... Що є сили я змикаю повіки, відчуваючи, як від цього руху напружуються мої щелепи. Телефон. Серце починає калатати швидше, поки я тягнуся до тумбочки. Екран яскраво спалахує просто в очі.

Вихідний виклик: Кирило. 23:17... Тривалість: шість хвилин.

- Ні… - приречено шепочу і знову міцно заплющую очі, намагаючись хоч щось згадати. Пам’ять жадібно підкидає окремі фрази.

"Пропоную співпрацю"... "Знижку випрошу"... "Якщо юрист не справляється"...

Стогін виривається з мого нутра і я накриваю обличчя долонями. Ну звісно. Прекрасно, Саш... Просто прекрасно... Ти ідіотка. Учора ти жбурляла в нього гроші й звинувачувала в аморальності вчинків, сьогодні п’яна пропонуєш співпрацю... Вітаю. Твої стосунки з Кирилом офіційно лягли на дно.

Ледве дихаючи, я намагаюсь рівно сісти на м'якій поверхні ліжка. Відчуваючи, як світ навколо небезпечно хитається, ковзаю очима по стіні у пошуках годинника.

09:47.

- Це повний треш... - проноситься в голові і я знов плюхаюсь на подушку...

Ні пізній час, ні моє небажання втрачати гарні стосунки з Емм не в змозі пришвидшити мої спроби зібрати себе до купи. До офісу я доповзаю майже о пів на одинадцяту - розтріпана, пом'ята і морально готова до страти.