Зовсім нещодавно принц Торнхельд на щось натякав...

— Я трохи сумую за тими безтурботними часами, — сказав він тихіше. — Зараз уже так не побігаєш. Та й ти вся у справах, Ері. Це мені ще пощастило, що тебе останнім часом справи приводять до мене.

Я перегортала сторінки, зовсім не вникаючи в текст.

— Я теж сумую, — сказала я. — Але таке вже доросле життя.

Торнхельд помовчав. Потім тихо, трохи нерішуче почав:

— Воно могло б бути іншим, якби ти…

Торнхельд не встиг договорити, коли біля нас з’явилася Мейларія.

А тут в нього раптом наречена з'явилась.

Торнхельд важко зітхнув, і в цьому зітханні було більше, ніж просто незручність — ніби він боявся моменту, коли доведеться вимовити ці слова вголос.

— Це моя подруга дитинства, Еріліфея Невендарі. Дочка херсіра Таліндора, Ерінвальда Невендарі. 

Він зробив коротку паузу, ковзнувши поглядом то по мені, то по ній, і я встигла відчути, як щось у мені напружується ще сильніше.

— А це моя наречена, Марілла Тігатурі.

Я трималася прямо, спокійно, не дозволяючи жодному м’язу видати напругу, але всередині мене буквально трясло — від злості, від образи, від несподіваних ревнощів, яких я зовсім не очікувала від себе. Торнхельд завжди був моїм другом, тим, з ким я ділила приємні спогади, таємниці й сміх. Він був моїм. Моїм! А тепер якась Марілла Тігатурі називає його «любий» так, ніби має на це повне право, і світ навколо поводиться так, ніби нічого не трапилось.

Яка здалася надто підозрілою подрузі Еріліфеї, Мейларії. Що ж вона там в ній розгледіла?

Дівчат представили одна одній, і в ту ж мить я відчула, як повітря між Мейларією та Маріллою наче змінилося. Мейларія аж застигла на місці, а Марілла мала доволі розгублений вигляд. Вони дивилися одна на одну довго й уважно, без усмішок, без слів, ніби вивчали. Це було настільки помітно, що навіть повз увагу Торнхельда не пройшло.

— Дівчата, щось не так? Ви знайомі? — спитав він. 

Мейларія першою відвела погляд і ледь помітно хитнула головою.

— Ні, не знайомі. Все добре. Ходімо пити чай. 

І все б нічого, але чому ж тоді принц, в якого є наречена, раптом цілує Еріліфею? А головне — що їй з цим робити і як розібратись у своїх почуттях?

— Вибач, Ері. Я дійсно думав, що байдужий тобі, тому й погодився на шлюб з Маріллою. Але зараз бачу, що не байдужий.

— Байдужий! — вирвалося в мене крізь сльози, більше як протест проти самої себе, ніж проти нього.

— Ні, інакше ти б зараз не плакала.

Я спробувала відсторонитися, але Торнхельд раптом притис мене міцніше й нахилився, торкаючись моїх губ своїми. Поцілунок був обережний, майже невпевнений, ніби він чекав, що я відштовхну його будь-якої миті. Спочатку я й справді хотіла це зробити — відступити, зберегти бодай крихту гордості. Але замість цього я відповіла. Тихо, нерішуче, але відповіла. Поцілунок здавався нескінченним — ніжним, стриманим, сповненим того, що ми роками не наважувалися сказати вголос. І коли він скінчився, світ ніби став іншим.

— Одне твоє слово може все змінити, Ері, — Торнхельд провів пальцями по моїй щоці, стираючи сльози.

Читати: "Врятувати зиму" 

Запрошую до моїх соцмереж (там більше ілюстрацій і відео):

✨ТГ-канал про мої книги

✨Інстаграм

✨ТікТок