Розділ 1. Ліс змінюється

Мою сім’ю складно було назвати звичайною: мама потрапила в Ельтанію з іншого світу, тато походив з королівського роду, а ще вони помирили наших богів. Я й сама з дитинства дружила з принцом, наші батьки навіть думали, що ми станемо парою. Та я якось не думала про Торнхельда, як про чоловіка. Обожнювала його, так, але ж ми друзі. Яке тут кохання?

Батьки ніколи не наполягали на наших стосунках. Тато взагалі вважав, що то велика відповідальність стати дружиною принца, який одного дня успадкує трон Ельтанії. Та і я, попри всю любов до мого світу, не мріяла про це. Яка з мене королева? Я ураган, завірюха й неспинна лавина, як називають мене всі мої родичі. А я хіба винна, що характером вдалася в матусеньку, а не в татуся? Це Айлінея — татусева донечка, спокійна і слухняна, хай там що їй роби і як не підбивай на пригоди.

Коли я росла, батьки думали, що я вивчитись магії нормально не зможу через свою непосидючість, і професію собі не знайду. Але з часом я почала вчитись старанніше, мені це подобалось, хоч і нервів своїм вчителям я добряче потріпала.

На подив родичам, професію собі я обрала серйозну, хоч і не без можливості пригод. Я з дитинства обожнювала рослини і коли настав час обрати майбутню професію, я вирішила стати ботаніком-дослідником. І з рослинами поруч, і можу постійно мандрувати — а це я дуже любила. Кажуть, любов до рослин я успадкувала від бабусі Айлінеї, на честь якої назвали молодшу сестру. Бабусю, як і дідуся з татового боку ми ніколи не знали. Вони померли ще до нашого з Айлі народження. В мене були тільки бабуся й дідусь з іншого світу, з Землі.

Земля — то рідний світ мами. Без магії, але з купою технологій. Раніше ми часто туди навідувалися, але коли мені виповнилося 13, бабуся з дідусем вирішили остаточно переїхати в Ельтанію, як і тітонька Аліна, мамина сестра, тож ми стали рідко відвідувати Землю. Тільки мама іноді, коли на неї находила ностальгія, відкривала портал на Землю і зникала там на пів дня.

Мій день зазвичай починався рано. Я прокидалася, коли замок ще спав, і йшла у свою оранжерею, що розташовувалася у східному крилі замку. Скляний дах пропускав слабке ранкове світло, і я завжди зупинялась на мить, щоб насолодитися чарівним світанком.

Обхід починався з дальнього сектору — там росли найрідкісніші мої здобутки. Першою я перевірила групу балінорів. Їхні вузькі смарагдово-сині листки коливалися навіть від найменшого подиху вітру, і я обережно поміряла довжину їх нових пагонів. Далі йшли сніжні канделари, чиї прозорі листки відбивали світло так, що створювали ефект світіння. Кожну рослину я уважно оглядала, фіксувала зміни у блокноті, час від часу заносила нові спостереження у карту росту.

Особливу увагу я приділяла муріантам. Вони рідко давали паростки і я завжди зупинялася біля них довше, вивчаючи текстуру стебла та форму нових бруньок. Іноді я тихо розмовляла з ними, бо тиша оранжереї трохи тиснула на мене.

Сьогоднішній ранок проходив за звичним розкладом: обхід, нотатки, перевірка магічних кристалів, зважування дозрілих плодів. Кожна рослина мала своє місце, свій ритм і власні потреби, і я стежила за ними, немов за маленькою, живою системою. Після обходу я сіла в куточку оранжереї, де в мене була облаштована маленька лабораторія. Тут стояли флакони, баночки з інгредієнтами, магічні камені та казанок, і серед цього хаосу я працювала над зіллями для рослин. Сьогодні я збиралася приготувати суміш для підтримки росту сніжних канделарів. Я відміряла кристали, дробила їх у ступці, додавала кілька крапель еліксирів і відправляла зілля варитися в казанок. Кожен рух був знайомим: змішати, подивитися, як змінюється колір суміші, вдихнути її аромат — він був насичений чимось гіркуватим і твердим, нагадував зимовий ліс. Я робила нотатки в блокноті, детально фіксуючи реакції рослин на попередні зілля, нові спостереження і свої думки про те, як можна покращити формулу наступного разу.

Іноді я відволікалася, щоб поглянути на рослини. Балінори вже поволі розкривали нові листочки, муріанти давали маленькі паростки, а сніжні канделари відбивали ранкове світло. Я усміхалася сама собі: все живе, все росте, і я можу допомогти цьому процесу.

Так проходили години — тихі, монотонні, але сповнені маленьких радостей: перший новий листок у муріанта, легкий блиск на балінорі, новий аромат суміші, що вдало змішалася. Я записувала все, що помічала, збирала свої думки і почуття у блокнот, і відчувала, як повільно, але впевнено день переходить від ранку до полудня, залишаючи за собою тиху задоволеність від роботи, яка була для мене одночасно і хобі, і призначенням.

Я так захопилася роботою над зіллям для балінорів і сніжних канделарів, що не помітила, як до оранжереї тихо зайшла мама. Вона зупинилася на порозі, в руках тарілка, і суворим голосом сказала:

— Знову тільки кава на сніданок? Еріліфеє, ти вже доросла, а поводишся, ніби дитина!

Вона поставила переді мною тарілку зі свіжим круасаном. Мабуть, спекла на сніданок, поки я тут рослинами займалася. Тісто було золотистим, легким і пухким, а начинка — суміш карамелізованих груш і дрібно рублених горіхів, що пахли медом і корицею. Я ледве стримала усмішку і нахилилася, вдихаючи аромат.

— Дякую, мамо, — тихо сказала я, починаючи відчувати легке тепло від її присутності.

Вона сіла поруч. Я, відкусивши шматочок круасана, не втрималася і з захопленням почала розповідати:

— Муріанти дали перші паростки! Балінори почали розкривати нові листочки. А сніжні канделари… вони так яскраво світяться, і сьогодні виросли два маленьких бутони! І я змішала нове зілля для них — дивись, як колір змінюється, ледь переливається, значить, воно працює!

Я показувала мамі блокнот із записами, мало не забуваючи про їжу, так мене захопив щоденний успіх моїх рослин. Мама слухала, іноді кивала, іноді усміхалася, але в її очах я відчувала той самий погляд, який завжди говорив: «Ти любиш те, що робиш, і це добре».

Я допила каву і закрила блокнот, подумки складаючи план на день.