— Ти ревнуєш? — прошепотіла вона, дивлячись йому кудись в зону ключиці.

— Так, — чесно відповів він. — Але ще, я боюся тебе втратити.

Це прозвучало наче щире зізнання.

Він притягнув її до себе, і цього разу поцілунок був іншим ніж той, котрий він подарував їй вранці. У ньому було накопичене напруження, ревнощі, страх, бажання. Його пальці ковзнули по її спині, притискаючи ближче, ніби він намагався переконатися, що вона тут, що вона його. Що бажає цього так само, як і він.

Ада відповіла без вагань. Усе зайве — Костя, поцілунок, сумніви — відступило на другий план. Залишилося лише відчуття його тепла, його дихання, його рук, що повільно, але впевнено вели її до спальні. Зараз мало значення лише це — їхнє бажання та єднання.

— Я не очікувала цього від нього, — прошепотіла вона між поцілунками, коли він притис її до стіни біля дверей. — Я справді була шокована.

— І?

— І нічого. Це нічого не змінює.

Він подивився їй в очі, шукаючи підтвердження.

— Ти впевнена?

— Так.

Кирило більше нічого не питав. Він просто поцілував Аду знову — глибше, повільніше — і потягнув за собою до ліжка. Одяг падав на підлогу швидко, одна річ за іншою, вони швидко опинилися в обіймах один одного і їх накрила хвиля пристрасті, від якої неможливо було відмовитися. Вони не доводили нічого одне одному — вони просто розчинялися в цій миті, даруючи один одному насолоду та вивільняючи напругу, накопичену днями мовчання й недомовок.

Після, вона лежала поруч, поклавши голову йому на плече.

— Забудьмо про це, — тихо сказала Ада, — Про поцілунок і про ро цей інцидент загалом.

Кирило провів пальцями по її волоссю.

— Добре. Але якщо він ще раз спробує…