Новий розділ книги "Шепіт за завісою", уже опубліковано.

Також, додаю візуали Яни і Матвія. А як головні герої уявлялися Вам?

З-за повороту виїхав чорний "Мерседес" мого дядька. В ніс одразу вдарив знайомий запах — і ще один, від якого серце загупало в скронях, а морокун всередині знову заметався, немов скажений.
Той самий аромат, який я відчув там, на Межі: морозна свіжість і білі троянди. Морокун загарчав і зашепотів: 
"Вонааа... Це вона. Не відпускай... Оберігай..." 
Я ошелешено втупився в авто. 
"Хто вона? "— Подумки запитав я. Але морокун не відповів.
Наступної миті дверцята авто відчинилися. Спершу вийшов мій дядько Дем’ян і відразу ж прикіпів до мене поглядом. А слідом розчинилася задня дверка і з машини вийшла дівчина.
Вродлива... Майже лялькової зовнішності — акуратне обличчя, кирпатий носик з пірсингом, великі, незвично глибокі темно сірі очі, в яких блищало щось... знайоме. У дівчини було хвилясте волосся до плечей, половина якого була— рожево-тепла, ніби світанок. Вона зябко натягнула рукави темного худі, ховаючись від прохолоди ранку. 
Дівчина раптом повернула голову — й зустріла мій погляд. Й так само ошелешено, як і я, завмерла, розглядаючи мене. Її пухкі губи ледь розтулилися в подиві, а мене пробрала незрозуміла хвиля жару, що пройшла під шкірою. 
Морокун шаленів: 
"Це вона. Іди до неї..." 
Не розуміючи, чому слухаю його, я рушив уперед. Та на моєму шляху став дядько Дем’ян. 
— Матвію? Чому ти тут? — Його голос звучав холодно, з відтінком невдоволення. 
— Неважливо. Хто ця дівчина? — Запитав я не відводячи погляду від неї. 
— Це тебе зараз не стосується, — сухо відповів дядько. — Їдь додому й чекай вказівок зі штабу.
"Не слухай... Вона потрібна нам..." — гарчав морокун у голові.