...Добігши до краю галявини, він раптом завмер, схопившись рукою за стовбур дерева.
Що відчував доблесний Архонт, дивлячись на те, що відкрилося йому перед очима? Безвихідь. Приреченість. Звірячу тугу…

Усе було марно. Хіба може він упоратися з вищою силою?! Він – лише простий смертний, точніше сказати – вже практично небіжчик.

Анарей на мить прикрив очі, а після покірно побрів уперед, назустріч неминучому...

Чесно кажучи мені самій вже його трохи шкода. Але йому до щастя ще терпіти та терпіти...