Історія, що лежить в основі нової поеми

                               Про історію нової поеми

Всім привіт! Нещодавно мною була завершена робота над новою епічною поемою із сатріанської історії, яку я присвятив Маріфет Рум-Вуалім останньому Верховному Архімагістру кінця Золотої Доби. Робота над поемою та кліпом до неї неочікувано поглинула занадто багато часу, я реалізував цей твір десь за два тижні. Найбільшу увагу я приділяв належному відображенню стилю поезії, характерному для сатріанців, одночасно намагаючись втілити в життя музику Золотої Доби, яка промовляє про смуток і велич тих часів мрійливими нотами дудука, базавлука, сітара та інших сатріанських музичних інструментів, котрі ідеально доповнили собою цей героїчний епос про Маріфет і її останню битву.

Сама поема поєднала в собі багато елементів, переходячи плинно від однієї своєї частини до іншої. Сатріанській поезії часто характерний стиль, в якому ілахія розпочинається з переліку титулів видатної людини, які та здобула за період власного життя. Титули відіграють значну роль серед сатріанців, на них частіше всього звертають увагу, тому в поемі про Маріфет ми маємо повторювані фрагменти, виконані в стилі Темної Говірки, котрі вшановують титули Верховного Архімагістра та демонструють значну любов народу до своєї рятівниці в тих місцях, де її називають "милою, захисницею, мученицею за віру", що тільки посилює значну роль самопожертви Маріфет та її наслідки для долі всього Моран-Тану.

Ще однією знаковою особливістю сатріанської поезії є любов до вшанування місць, в котрих відбувалися важливі події історії цього народу. Звороти "Від Морану та й до Тану Вчення Полум'яне враз поширилося" і "Від Шіптару до Віше-Ґраду і потім до ашхану Кербен, всюди Маріфет чинила спротив" у вишуканій поетичній формі підкреслюють сакральні місця для жителів вулканічних островів, даючи змогу нащадкам яскраво уявити собі ці локації, одночасно прив'язуючи сучасність до подій минулого, демонструючи безперервність сатріанських поколінь.

Історія в поемі подана в доволі трагічній формі - це розпач та крик болю цілого народу за несправедливу смерть їхньої правительки, але, водночас, це і вираз найглибшої пошани Маріфет, її відданістю та мудрістю пишається кожен сатріанець і всі хочуть наблизитися до неї у грандіозних подвигах. Коли в поемі говориться, що "Маріфет ніколи не помре", то тут мається на увазі те, що її жертва не була марною, натомість, вічна безсмертна пам'ять про лідерку живе у свідомості наступних поколінь. Тим самим, Маріфет ніби досі живе в серцях сатріанців, не полишаючи їх в скрутну мить на самоті.

Окрім того, в кліпі по даній поемі можна простежити зміну характеру поеми на протязі всього сюжету. Він плинний, немов широка спокійна ріка, яка підхоплює слухачів й провадить їх неквапливо за своєю течією, розкриваючи все нові деталі. Ми чуємо титули Маріфет і проникаємося благоговінням перед її владою та величчю, але тут же сюжет різко змінюється і показує героїню вже у фарбах близької до народу особи, яка сміливо зустрічала ворогів на самоті, не демонструючи жодного страху перед ними. Ми проходимо через короткі факти з дитинства Маріфет, щоб збагнути які умови зміцнювали характер майбутньої правительки, простежуємо її шлях до влади, сповнений мудрості та розсудливості перед обличчям повного хаосу.

Потрібно було мати сміливість взяти на свої плечі тягар влади занепалого королівства, всередині котрого палала громадянська війна, а зовні насувалися розлючені війська імперії Аквілон, що бажали повного знищення Моран-Тану. І Маріфет виявилася жінкою крихкою зовні, але з твердим характером та безстрашним серцем. Це рідкість серед сатріанців, коли людина прагне влади не заради себе, а для того, щоб врятувати народ від погибелі. Ближче до кінця поеми ми бачимо Маріфет вже не в образі сонцесяйної правительки, а, радше, втомленою, виснаженою від стількох воєн, жінкою, яка не втрачала надії до останнього. Вона любила власний край настільки сильно, що заради нього готова була віддати своє життя.

Доволі яскраво в поемі виділяється протиставлення Маріфет до Марція Вліндрела чи тих же самих матрон, що розв'язали громадянську війну. Коли мова заходила про Маріфет та матрон, то ми одразу дізнаємося про паломництво героїні ашханами в пошуках просвітлення, про її близькість до народу і опікування проблемами королівства. Маріфет постає в образі хранительки Законів Файроса, гідної спадкоємиці Рахмана та Філішни, постійно нагадуючи сатріанцям про прагнення світла, героїзму, патріотизму та наближення до Ахірету Файроса, як найвищої нагороди.

В цей же самий час матрони-змовниці постають в контексті поеми уособленням ницих земних почуттів - жадоби, заздрощів, ворожнечі, злоби, готовності знищити свого ж заради бажаної влади. Ці матрони тільки і роблять, що розвалюють власними руками королівство, вживаючи найогидніші методи для досягнення своїх цілей, хоча за всю поему ми не бачимо їхньої прихильності до народу. Поки Маріфет рятує сатріанців, матрони використовують їх в якості маріонеток для своєї війни, не гребуючи жертвувати життями стількох людей. Маріфет здійснює паломництво, а матрони тримаються Кербали, намагаючись зміцнити власні впливи в ході війни. Маріфет вказує сатріанцям на загрозу з боку імперії Аквілон, але матрони вперто ігнорують цей факт, готові грати по принципу "або все нам, або нікому". Це - сильні образи поеми, які демонструють нам світлі й хороші сторони мудрої Маріфет та темну скверну морального розкладу, що панують серед впливових матрон столиці.

Якщо ж говорити про образи Маріфет та її головного опонента з боку імперії Аквілон Марція Вліндрела, то тут протиставлення виглядає ще більш цікавіше, бо виражено вже не в узагальненому вигляді, а через призму лідерів двох народів, кожен з яких переслідував свої цілі в ході цієї виснажливої війни. Знову ж таки, Маріфет з'являється в образі незламної хороброї жінки, котра наважується залишитися серед палаючих руїн столиці, щоб зустріти світанок та вийти назустріч ворогам для останньої битви, яка вирішить долю всього Моран-Тану. Вона знала, що не повернеться живою, але нею настільки сильно рухали ідея та віра в перемогу, що Маріфет ніколи не схилила голови перед Марцієм й не продемонструвала йому страхи, сумніви чи біль. Маріфет залишалася кришталево-чистою, оточеною сонцем своєї слави.

А що ж Марцій? На протязі поеми ми бачимо його в ролі типового щура, який звик тільки наказувати. Він дозволяє собі нахабно звертатися до Маріфет, спонукаючи правительку здатися йому, схилитися перед беззаперечною владою Аквілону, бо вірить в те, що перемога імперії - це лише питання часу, а опір сатріанців доволі жалюгідний та марний, імперія легко їх зламає з часом. Але під час вирішальної битви в Кербалі ми бачимо боягузів, які атакували, ослаблений громадянською війною, народ, знищуючи кожного на своєму шляху, хоча могли не влаштовувати кровопролиття, а просто розпочати нові перемовини з метою досягнення компромісу. Також, Марцій виявився настільки сильним боягузом, що злякався самотньої Маріфет на варті палаючих руїн. Гідний імператор прийняв би цей виклик особисто, вступивши у дуель, але Марцій ховався за спинами своїх легіонерів, посилаючи їх на смерть від меча та магії Маріфет.

На тлі такого імператора Маріфет виглядає зразком найкращої самовідданої правительки, яка, в першу чергу, думає про власний народ, а не про себе. Вона не кинулася тікати, не продала королівство, не зганьбила честь предків, натомість, хоробро стояла до кінця, тим самим налякавши імперців одним своїм суворим видом. Вся поема є одним дорогоцінним каменем, провадячи нас через життя Маріфет від її дитинства і на наших очах ця юна дівчинка виростає у правительку, що зустрічала ворожі легіони серед руїн Кербали з гордо піднятою головою.

Щоправда, конфлікт, відображений у поемі, є тільки кривавим наслідком цілої низки попередніх факторів, які й призвели до тієї битви, яка сталася під мурами першого Саярдіт-Канґеріму народу сатріанського. Я спробую в короткій формі розповісти про події, що передували трагедії в Моран-Тані, щоб розставити все на належні полички та зробити мотивацію обох сторін зрозумілою.

Для цього ми вирушимо в часи, коли жодних сатріанців ще не існувало. Тоді була імперія Аквілон, влада якої розповсюджувалася на весь материк, а васалами цієї імперії були менші народи - аґрестійці та моравці. В той період в Аквілоні панували мир та злагода, держава процвітала, а союзи зміцнювалися. Яскравим прикладом дружби слугували часті візити представників монархії до серця імперії та навпаки. Зокрема, майбутня королева Аґрестії, Броніслава, навчалася й жила при дворі імператорів роду Вліндрелів і товаришувала з донькою правителів Ґростою, яка теж була частою гостею при аґрестійському дворі.

Здавалося, що цей мир триватиме вічно, але Аквілон лише на перший погляд видається чудовим та прекрасним місцем, а сам приховує в своєму серці темні жахливі сторони. Одного разу, група недійських лордів об'єдналася в таємну коаліцію, яка прагнула повалити правління династії Вліндрелів та передати владу в руки сенату. Ця коаліція почала називати себе Сірими Сентінелями. Змовники довго й холоднокровно планували свої дії, аж поки однією зимовою ніччю не втілили в дію жахливий план. До замку Касандер під видом слуг вдерлися наймані вбивці, які зарізали у ліжку подружжя імператорів. Одночасно з цим спалахнув Бунт Сірих Сентінелей, коли війська коаліції почали марш вулицями столиці, винищуючи прихильників старого режиму.

Коли лорди досягли бажаного, то союз між ними не протривав довго, адже кожен з них був зміюкою, що жадала влади особисто для себе. Коаліція розбилася на дрібні фракції, які підтримували своїх очільників в кривавій боротьбі за Трон Вліндрелів. Переможцю могла дістатися вся імперія Аквілон. Заворушення торкнулися всієї держави, розпалюючи вогонь протистояння в ній всюди, де тільки можна. Лорди активно засилали своїх посланців до Моравії та Аґрестії, намагаючись схилити колишніх васалів імперії на свій бік. Моравці змушені були обирати сторони різних лордів, бо потребували їхньої допомоги перед загрозою з боку камарантів, але аґрестійці відповіли відмовою. Королева Броніслава посилалася на договір між родом О'хара та Вліндрелами, за яким Аґрестія визнавала тільки останніх законними імператорами Аквілону. Якщо на троні не буде Вліндрелів, то Аґрестія оголосить про незалежність й відокремиться від імперії раз і назавжди.

Звісно, що такі нахабні слова Броніслави розлютили всіх лордів, тому полум'я їхньої війни перекинулося на Аґрестію, змушуючи королеву мобілізувати населення для захисту рідного краю від загарбників. В цей же самий час до рук одного з лордів потрапляє вціліла Ґроста Вліндрел, яка пережила Бунт Сірих Сентінелей, бо мандрувала Аґрестією і звістка про смерть батьків застала її у віддалених краях. Цей хитрий лорд ув'язнив дівчину у своїй тюрмі, намагаючись схилити її до шлюбу, завдяки якому він міг би узаконити свої права на трон Вліндрелів.

Але про полонену дівчину дізнався інший лорд і він напав на маєток першого. Ні, не з добрих почуттів до Ґрости, а тому, що бажав особисто отримати такий дорогоцінний трофей для себе. Зрозуміло, що Ґрості не сподобалася роль маріонетки в руках колишніх слуг її батьків. Їй вдалося втекти під час штурму маєтку і дівчина почала активно набирати прихильників старої влади у свою армію. Вирушивши до Аґрестії, Ґроста нагадала Броніславі про клятву роду О'хара, за якою вони зобов'язувалися вірою та правдою служити нащадкам Святого Лицаря. На цей раз королева підтримала свою давню подругу і Аґрестія разом з Моравією перейшла на бік Ґрости Вліндрел та допомогла справедливості відновитися.

Коли лордів жорстоко покарали публічною стратою, а Ґроста оволоділа троном батьків, то вона взяла собі новий титул Фростхарт, тобто, Крижане Серце. Так Ґросту називали під час війни за престол, тому що дівчина настільки озлобилася на змовників за все, що вони з нею та батьками зробили, що карала їх безжально всюди, не шкодуючи нікого на власному шляху. Ґроста Вліндрел й досі залишається доволі складною та неоднозначною героїнею. Ми можемо зрозуміти причини такої її суворості та жорстокості після всього, що дівчині довелося пройти на життєвому шляху, але подальша політика цієї імператриці, ознаменована сталевою рукою, стала причиною до продовження періоду нестабільності в імперії.

Коли Бунт Сірих Сентінелей завершився, економіка Аквілону потребувала засобів для свого відродження і Ґроста вирішила обкласти надмірними податками всі васальні народи. Вона прикривала ці дії словами про тимчасовий дискомфорт, але для аґрестійців, що змушені були залишати свої домівки задля чужої війни, податки Ґрости стали останньою краплею. Це виглядало ще більш ганебно у світлі того, що аґрестійські солдати втрутилися у війну, щоб посадити Ґросту на престол, хоча це не було їхньою війною, а тепер імператриця віддячила своїм васалам додатковими податками. Частина бунтівних аґрестійців почала вимагати від королеви Броніслави відокремлення від Аквілону та незалежності, але тепер володарка обрала проімперську політику. Вона погоджувалася з усіма вимогами Ґрости і не бажала слухати гнівні голоси бунтівників.

Таке ігнорування призвело до розчарування частини аґрестійців не тільки в своїй королеві, але й у мирній вірі аґнізму. Богиня пацифізму прирекла їх на страждання під гнітом жорстоких правителів, тоді який же це мир без свободи? Серед цих бунтівників став виділятися один проповідник нової віри, який навертав своїх людей до бога Вогню Файроса, єдиного божества, спроможного заступитися за скривджених та відновити справедливість. Це були перші паростки майбутнього Ватро'Назу, які вже давали свій врожай. Бунтівники повстали одночасно проти Броніслави та Ґрости й розпочали громадянську війну, прагнучи оголосити незалежність від Аквілону. На жаль, об'єднані війська Броніслави і Ґрости перемогли бунтівників, а на суді їх визнали винними у змові та дестабілізації імперії за що нещасних вислали геть з материка на кораблі, прирекши їх на вірну смерть.

Але шторм приніс цих вигнанців до вулканічних островів Моран-Тану, де вони не тільки змогли вижити, а й значно змінилися під дією темної магії та експериментів над своєю природою, що перетворило їх в могутній народ сатріанців, який очолив Ресул Рахман, посланець волі Файроса на землі. Перша війна, яка спалахнула між Моран-Таном та Аквілоном несла характер помсти за вигнання та бажання відновити право власності на землі Аґрестії і Моравії. Рахман воював багато разів проти Броніслави та Ґрости, але він був розсудливим і мудрим володарем. Правитель Моран-Тану охоче йшов на перемовини з монархами материка і вимагав від них тільки декількох речей - визнати незалежність Моран-Тану, залишити в спокої його народ та дозволити жити сатріанцям на землях, з яких їх вигнала імперія, при умові, що Аквілон стане королівством і більше не буде втручатися в справи інших народів.

Ґрості не сподобалося, що якийсь вискочка висуває їй настільки нахабні умови. Але вона була жінкою хитрою, холоднокровною та жорстокою. Найжахливішим політичним ходом Ґрости став дозвіл на розселення сатріанців землями Аґрестії, який потім вилився у масштабну різанину мирних поселенців легіонами імперії під проводом юного Марція Вліндрела, сина імператриці. Такий підлий удар в спину розлютив Рахмана, який вірив в те, що з Аквілоном ще можна домовитися. Володар всіх сатріанців підняв власний народ на війну проти Ґрости і швидким маршем досяг столиці Лонґфорду та обложив її та замок Касандер на вершині пагорба, намагаючись покласти край жорстокому правлінню Ґрости. Штурм замку був жорстоким та вражаючим, а Рахман особисто боровся у двобої проти Ґрости і зміг нанести їй значний удар, внаслідок якого імператриця потім кульгала на одну ногу все життя. Проте, Ґроста теж була досвідченою воїтелькою, вона поранила лідера сатріанців мечем і скинула його з високого муру Касандера додолу. Імперія Аквілон виграла ту битву, хоча й значною кров'ю. Сатріанці змушені були полишити землі материка та відступили з ганьбою до Моран-Тану.

Саме тоді Ґростою оволоділа певного роду самовпевненість. Імператриця почала всіх переконувати в тому, що сатріанці - це вже минуле, що проблема з ними давно вирішена. Цей народ програв і малоймовірно наважиться знову воювати проти Аквілону. Насолоджуючись власним тріумфом, Ґроста проводила більше часу за святкуваннями, полюваннями та гладіаторськими іграми, чим приділяла увагу захисту імперії від повторних бойових дій. Навіть, страхи королеви Броніслави щодо повернення ворожої навали, нахабно ігнорувалися імператрицею, яка зачинилася від зовнішнього світу за стінами власного замку. Тому, аґрестійці фактично залишилися незахищеними на самоті перед обличчям дійсно могутнього ворога.

Тим часом в Моран-Тані Ресула Рахмана отруїла його молодша донька Зулейма Раф-Акальма. Розчарована в провалах політики свого батька, дівчина почала реалізовувати в життя власний план по захопленню влади над королівством. Вона вдало все виставила так, ніби батька отруїла його дружина Йукусум і особисто була присутньою на спаленні рідної матері, де з безпристрасним обличчям витримала всі її крики. Зулейма встигла за цей час позбавитися від більшості власних сестер і посіла батьківський престол на хвилі скорботи за смертю Ресула, спекулюючи на тому, що Аквілон винен у цій трагедії, а вона, Зулейма, надіслана самим Файросом в якості його Доньки в царстві земному, щоб нести гнів Вогняного Бога на голови тих, хто змусив сатріанців страждати. Харизма, сильна воля та бойовий запал Зулейми надихали тисячі сатріанців йти під її знамена і молода правителька змогла зібрати значну кількість військ, давши старт Великій Сатріанській Навалі на імперію Аквілон.

Ця війна вже несла руйнівний фанатичний характер і Зулейма не вдавалася до зайвої дипломатії. Вона одразу виставила різкий ультиматум - імперії Аквілон довіряти не можна, а в смерті Ресула та стражданнях народу винні королева Броніслава та імператриця Ґроста, а, значить, Зулейма не заспокоїться, поки не розвалить імперію Аквілон вщент, а на попелі її згарища жінка побудує Морантанійський Каганат, ставши правителькою всього світу від заходу до сходу. Велика Сатріанська Навала прокотилася хвилею по Аґрестії, де під час битви в Радівільському Лісі королева Броніслава програла битву і була закатована жорстоким чином самою Зулеймою, а шкіру королеви відправили в якості красномовного послання Ґрості. Далі йшла громадянська війна в Моран-Тані, яка поставила на паузу завоювання Зулейми, бо назовню вийшла правда про її амбіції та отруєння батька.

Група чоловіків на чолі з Ростамом проголосила Зулейму зрадницею та узурпатором, наполягаючи на поверненні старої монархії, що існувала за її батька. Коли жінка відмовила у цих вимогах, частина королівства проголосила незалежність від Тану, утворивши квазідержаву Моран-Шіптар. Розлючена такими діями чоловіків, Зулейма атакувала пролив Вардар, захопила контроль над ним, а потім висадилася в Північному Ашланді, обложивши Шіптар, серце спротиву. Позбавлені надії, чоловіки визнали свою поразку й підняли білий прапор, впустивши війська опонентки для чесних перемовин, але Зулейма влаштувала криваву різанину всього чоловічого населення міста, а малих хлопчиків наказала перевиховати у покорі до жінок, щоб і думок в них не було про повстання. Ця перемога остаточно змінила державний устрій в королівстві та ствердила владу матріархату на багато тисяч років вперед.

Після цього Зулейма поновила свою військову кампанію в Аквілоні, захопивши землі півдня й просуваючись до Лонґфорду. Ґроста на той момент вже була літньою жінкою, над якою панували страх та паранойя за її старі гріхи. Вона бачила невідворотність своєї загибелі, тому наважилася на останній хитрий хід. Імператриця передала всю повноту своєї влади сину Марцію та відправила його на схід, тримати останній рубіж спротиву Аквілону, а сама залишилася відвертати увагу Зулейми в замку. Сатріанці воювали під Касандером три дні та три ночі, а на світанку четвертого Зулейма захопила родовий замок Вліндрелів. Ґросту вона закувала в кайдани на вершині високої вежі замку, спочатку змусивши жінку страдати від холоду й спостерігати за тим, як храми Файноку перебудовують під мас'джиди Файроса, а потім Зулейма вимагала, щоб Ґроста схилила перед нею голову і визнала її Каганом всіх цих земель. На це імператриця тільки розсміялася та зізналася, що бачить перед собою тільки божевільну амбітну жінку, яку згублять в майбутньому її ж амбіції, а вона сама - лише стара жінка, чиї дні слави давно залишилися в минулому. Ґроста визнала, що Рахман був гідним супротивником і він би ніколи не схвалив жорстоких дій своєї доньки, яка зруйнувала все те, що цей лідер прагнув побудувати.

Коли Зулейма збагнула обман Ґрости, то жорстоко порізала її кинджалом, залишивши стікати кров'ю в жахливих муках, а сама зібрала війська і одним швидким маршем рушила на схід, спалюючи на своєму шляху всі міста та селища. Все повинна була вирішити битва під Ніневією, яка стояла останнім щитом оборони Аквілону та Моравії проти сатріанців. Якби Зулейма тоді перемогла, то історія Аквілону закінчилася б на цій битві. Але терези різко змінили своє положення і Зулейма програла в двобої із Марцієм, який відрубав супротивниці голову. Звісно, що легенда оповідає про чудо, під час якого тіло жінки продовжувало битися із ворогами, незважаючи на тисячі стріл та відсутність голови, що демонструвало силу духу лідерки сатріанців, яка не збиралася так швидко й легко помирати.

Але поразка є поразкою. На той момент сатріанці вже настільки сильно вірили в богообраність Зулейми, що їх реально налякала її смерть, адже вона вважалася непереможною та невразливою до цього моменту. Армія Великої Сатріанської Навали затремтіла й почала відступати під натиском сил Марція, а з Аґрестії їх остаточно вибив король Януш, син Броніслави. Фактично, сатріанців перемогли остаточно і Аквілон міг би задовольнитися власним тріумфом та зайнятися внутрішніми справами. Але солодкий смак перемоги тільки збільшив апетит імператора Марція. Він жадав не цього тріумфу, а повної поразки сатріанців, їхнього знищення та приниження.

Хтось загрався у війну, так можна сказати про Марція. Хотілося б, щоб у цьому протистоянні був хоч хтось з тверезим розумом. Якби застосували дипломатію, то все могло б закінчитися інакше. Проте, ми прекрасно можемо зрозуміти всі сторони конфлікту. Марцій ледве не втратив всю імперію, а його батьки поклали життя у війнах проти Рахмана та Зулейми, тому він і ненавидів всіх сатріанців лютою ненавистю. В свою чергу, король Януш підтримав свого сюзерена теж через певні міркування, бо Аґрестія настраждалася більше всього у війнах проти сатріанців, а мученицька смерть Броніслави роз'ятрювала душу її сина. Контрнаступ військ Аквілону відбувався під гаслом помсти варварам вулканічних островів, які принесли своїми діями стільки страждань невинним жителям імперії.

Стан речей в самому Моран-Тані можна не описувати,бо про нього вже було сказано в поемі про Маріфет - це країна, занурена в хаос громадянської війни, де матрони шматували між собою спадщину Зулейми, залишаючись сліпими до зовнішньої загрози. Ось тоді на сцену й виринає Маріфет, дівчина спокійна, мудра та розсудлива. Її батьки загинули у війні з імперією, а сама вона зростала під опікою Зулейми, багато слухаючи розповіді жінки про Рахмана та його діяння, про заморську кампанію і тому подібне, поглинаючи знання. Що саме цікаве, так це те, що Маріфет змогла поєднати в собі все корисне з рис Рахмана та Зулейми, але при цьому вона була кращою за попередницю, бо не піддавалася амбіціям чи нападам агресії. Маріфет жила у скромності, віддаючи перевагу Ватро'Назу і в мирному житті з неї могла б вийти чудова джет'хера Вогняного Бога, але суворі часи вимагали гідного лідера.

Доля Маріфет склалася доволі трагічно, бо вона правила ослабленим королівством, яке просто не встигало оговтатися від наслідків поразки в Аквілоні, громадянської війни за Трон Аждаха та контрнаступу Марція Вліндрела. Сатріанцям залишалося тільки вести партизанську війну проти загарбників, додатково сповільнюючи просування імперських військ королівством та змушуючи ворогів платити кров'ю за кожен сантиметр цієї мертвої землі. Вся війна в Моран-Тані були одним суцільним абсурдом, театром амбіцій одного дурня, бо Марцій просто не мав би користі з цих мертвих, спалених лавою, земель. Він клав солдатів тисячами просто тому, що хотів увійти в історію переможцем варварських відьом. Але на цьому тлі виділяється героїзм Маріфет, яка тримала столицю до останнього, а потім ще й відіслала свій народ геть під час виверження вулкану, бо прагнула врятувати всіх однією своєю жертвою. Смерть Маріфет навіки залишилася кривавою раною на душі сатріанців, а до руїн Кербали постійно прибувають паломники, щоб скорбіти над місцем загибелі Святої Мучениці.

Довкола фіналу битви під Кербалою досі зберігаються кілька різноманітних версій. Марцій Вліндрел приписав виверження Тану гніву недійського бога Файнока і вважав, що він переміг сатріанців, що весь цей народ згорів вщент під вулканічною лавою. Версія Марція увійшла до історії Аквілону і в неї вірили наступні покоління аж до моменту, коли на горизонті замайоріли кораблі Арзуф Пей-Ґамбери, що знаменували відродження Моран-Тану. Сам Марцій захворів на сухоти під час виверження, йому вдалося врятуватися та повернутися додому, де він прожив до літнього віку та помер від хвороби.

Сатріанська версія подій розгалужується одразу на декілька. Сатріанці визнають самопожертву Маріфет беззаперечним тріумфом Моран-Тану над Аквілоном та своєю перемогою, що врятувала ціле королівство від повного знищення і завоювання. Одна легенда говорить про те, що Маріфет хоробро рубала тисячі ворожих солдатів, її тіло вкривали численні рани, а в спину та груди постійно прилітали гострі вістря стріл. Але жінка стояла до останнього, як привид помсти і одним своїм видом змусила Марція ганебно тікати з-під Кербали, лише потім загинувши від значної втрати крові та ран. Інша версія, більш правдоподібна, оповідає про довгу боротьбу Маріфет із легіонами Аквілону до моменту виверження вулкану. Коли вороги тікали, то жінка їх не переслідувала, натомість, вона усвідомила, що не встигне дійти до укриття і тому залишилася в руїнах молитися аж поки її не поглинула повністю лава з Тану.

Інші версії залишаються ще більш неймовірними. В першій Маріфет прогнала ворогів, шукала можливості об'єднатися із своїм народом, але не встигла дійти до укриття і загинула під течією лави. Друга говорить про те, як жінка вознеслася до Ахірету, бо її забрав до себе особисто сам Файрос, який спустився до палаючих руїн Кербали та відмітив доблесть правительки. Третя версія повторює багато елементів з попередніх, тільки вказує на те, що Маріфет мала вже стільки ран на тілі, що не могла фізично втекти з приречених руїн і тому добровільно віддалася дикій течії розбурханої лави.

Так чи інакше, ніхто із сатріанців не знає правдивої версії подій, бо вони просто не бачили кінця битви під Кербалою в повній мірі. За цей час під землею встигло змінитися багато поколінь, а життя під магічним захисним куполом назавжди перетворило волосся сатріанців у білувато-сіре, що стало характерною ознакою всього цього народу. Але одне відомо точно - своєю жертвою Маріфет змогла врятувати тисячі невинних життів від ворожих мечів та руйнівного катаклізму, давши шанс своїм людям вижити і відродити Моран-Тан. Маріфет можна сміливо вважати останньою правителькою з темним волоссям на Троні Аждаха, бо після неї біле волосся вже назавжди закріпилося за сатріанцями. Надбання й велич Золотої Доби назавжди зникли в тіні зруйнованих війнами та катаклізмом руїн, а всі наступні покоління сатріанців марили про відродження славних днів Моран-Тану. Так що Золотою Добою вважається період від заснування Моран-Тану Ресулом Рахманом до завоювань Зулейми й трагічної загибелі Маріфет, які закотили сонце прекрасної епохи за горизонт.

Наприкінці нагадаю, що поема про Маріфет - це не просто твір, а ще й повністю озвучена музична симфонія з автентичним сатріанським стилем, яка існує у вигляді прекрасного кліпу, до якого запрошую всіх, хто ще не бачив цієї екранізованої версії історії:

Дякую всім за увагу, в майбутньому ще продовжимо обговорювати різні теми Аквілону і не тільки, бо ідей та розповідей у мене вистачає із значним запасом, це невичерпне джерело мого натхнення❤️