Я довго аналізувала, шукаючи саме ту тему, з якою могла б розпочати свій творчий шлях на Booknet. Тижнями я вивчала форуми, читала блоги — і майже всюди говорилося одне й те саме: на Букнеті в топі лише еротичні любовні романи, саме ці жанри — фаворити серед читачок. От я й почала фантазувати, вигадувати сюжет, який би відповідав  запросам та очікуванням. Але спочатку моя перша чернетка була зовсім не такою, яку ви зараз читаєте: я збиралася написати звичайний любовний роман — легкий, розважальний, еротичний, аби потрапити до трендів платформи. Проте моя фантазія відмовилася це робити, і в процесі роботи вона вперто нагадувала мені, що я — прихильниця зовсім іншого літературного жанру: драми. І, незалежно від початкових планів, ця історія швидко звернула в інший бік.

Я розумію, що мій роман тяжкий, неформатний, але інакше я не відчуваю світ і не бачу себе в інших жанрах. Моє серце любить важкі теми, у яких людина трансформується через трагедію, бо саме в цьому — правда. Справжній характер людини розкривається лише тоді, коли з нею трапляється щось дуже важке, трагічне, страшне.

Скільки себе пам’ятаю, я ніколи не любила писати про тих, кому все дається легко, про екзальтацію почуттів, про ідеальну любов — ми ж знаємо, у реальному житті так не буває.

Звісно, іноді всім нам хочеться втекти в щось легке, розважальне, відволікаюче, але попри все мені хочеться писати те, що залишає глибокий, тяжкий післясмак. Це майже як гештальт: людина, яка пережила щось подібне, прочитавши таку історію, може спершу відчути біль, відторгнення, навіть огиду, але це — єдиний шлях до внутрішньої терапії, до пропрацювання травм, проживання строгого болю та звільнення через прийняття факту, що це траплялося і з іншими. Якщо вони пройшли крізь пекло — і не зламалися, а навпаки — стали сильнішими, тоді цей біль можливо залишити в минулому.

Саме таку літературу я сама люблю читати — і саме таку мрію створювати.

Зізнаюсь: якби не бажання дебютувати на Букнеті, ця історія була б зовсім іншою — без мачух, без пасинків, без надмірно «солодкої» атмосфери. Але я знаю, що мене просто не читатимуть, що моя болюча проза просто не знайде свого читача. У мене є й інші романи, вони стовідсотково неформатні, я ще ніде їх не публікувала, бо вони не для масового читання, але наскільки ж вони дорогі моєму серцю — тому вони чекатимуть на паперові видання, які я планую в скорому майбутньому. Вони набагато глибші, складніші, писалися роками і терпляче чекають, доки зірки на небі не вишикуються у правильну траєкторію. Колись їх прочитаєте і ви…

А поки що я публікуватиму тут «Тіло» і намагатимусь стримувати себе, аби не писати надто шокуючі сцени, тримаючи рівновагу між психологічною еротикою та особистими драмами персонажів.

Ось, мабуть, і всі мої думки, якими мені хотілося з вами сьогодні поділитися. Можливо, трохи хаотичні й сумбурні, але саме такі почуття полилися у цей блог.  

P.S. Усі, хто читає «Тіло», — знайте: я щиро вдячна вам за те, що ви знаходите час, щоб зануритися в цей складний світ, створений моєю уявою, і не передати словами, наскільки сильно кожен із вас допомагає мені продовжувати редагувати цей роман (бо він уже написаний), — але редактура триває щодня, кожної хвилини в моїй голові.

Happy ends у цій історії також будуть, хоч, на жаль, у реальному житті хороші люди не завжди перемагають — але в книжках можуть.

Я всіх вас тепло і дружньо обіймаю та щиро люблю.♥️