Знаєте, я почала писати цю історію з відчуттям, ніби намагаюся зшити власні старі рани. Ті, про які колись не було кому розповісти. Ті, які залишалися невисловленими, знеціненими, а мою драму іноді вважали надто дивною, перебільшеною або незрозумілою.

Можливо, я справді дивна. Можливо, для багатьох мене важко зрозуміти. Я не завжди вмію пояснити те, що відчуваю, і не кожну частину себе готова показувати іншим. Але саме тому письмо стало для мене особливим місцем — місцем, де я можу бути чесною, навіть якщо ця чесність іноді болить.

Коли я починала цю історію, то не думала, наскільки близькою мені стане моя героїня. Та з кожною написаною сторінкою я все більше розумію: розкриваючи Емілію, я поступово відкриваю і себе. Її думки, страхи, реакції, її спосіб дивитися на світ — у всьому цьому є частинки мене, які я не завжди наважуюся показати в реальному житті.

Іноді я перечитую написане й ловлю себе на тому, що вже не просто читаю історію. Я знову проживаю певні моменти. Деякі рядки зачіпають настільки глибоко, що я можу заплакати. Не тому, що мені шкода героїню, а тому, що в певних її словах впізнаю себе.

Мабуть, саме тому ця книга для мене набагато більша, ніж просто вигаданий сюжет. Це можливість дати голос тому, що колись залишилося без відповіді. Можливість побачити себе не через чужі оцінки, а через власні слова.

Я не знаю, чи кожен зрозуміє цю історію. І, можливо, вона справді не для всіх. Але мені більше не хочеться робити її зручнішою лише для того, щоб комусь було легше її сприймати.

Дякую кожному, хто читає, залишається поруч і знаходить у цій історії щось своє. Можливо, ви бачите в Емілії лише героїню роману. А можливо, іноді впізнаєте в ній і частинку себе.