За верстатом сиділа темноволоса жінка років п’ятдесяти в робочій робі із засуканими рукавами. На її передпліччях темніли татуювання, розповідаючи про минуле на військових кораблях, а погляд світло-блакитних очей був настільки пронизливим, що, здавалося, міг просвітити внутрішню обшивку без сканера.

— Ми зачинені на обслуговування, — не повертаючи голови, рівно промовила вона.

— Я від Сивого. З приводу «оновлення», — спокійно відповів я, зупинившись за кілька кроків від верстата.

Жінка відклала інструмент, витерла ганчіркою забруднені мастилом пальці й нарешті подивилася на мене, окинувши поглядом із ніг до голови й затримавшись на паралізаторі на боці.

— Сана, — коротко представилася вона. — Отже, Сивий… Гаразд. Говори швидко й по суті. Хто пасажир і наскільки все з ним запущено? Один чи більше?

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло