— Ви щось забули, пане Лісовський? — кажу, не обертаючись. Бо ні бажання бачити його знову, ні відваги. 
Вони вийшли з кабінету хвилин зо десять тому і, я була у своєму праві підійти до вікна, що виходить на місто, аби відволіктись на споглядання улюбленого вечірнього Києва. 
Кроки позаду збуджують фантазію, викликають давно забутий тремор та поколювання на кінчиках пальців.
— Тебе… — опалює шию позаду, — я заберу тебе о шостій.
Хребтом проноситься лава. Давнє, забуте відчуття.
— З глузду з’їхав? Я не поїду. — Повертаюся й одразу ж роблю крок назад, аби збільшити дистанцію, та впираюся у підвіконня. Це місце якесь зачароване де б ми не були. Наступний кабінет, що я його оберу для зустрічі з Лісовськими взагалі буде без вікон!
Його очі у цю саму мить якісь шалені. Вони спалахують блискавками, маревом застилається бажання. Дем’ян дивиться так, ніби надивитися не може. Ніби сам вже на межі…  
— Ставлю свою машину, ти вже готова для мене.

Я покинула його, щоб не змушувати обирати між бажанням мати родину та мною. Чоловік, який хоче дітей та безплідна жінка — погана комедія, що зветься моїм життям.

Півроку. Стільки я дав їй на роздуми, перш ніж прийти, аби повернути свою Ундіну. Колишні дитбудинківці: мене усиновили заможні люди, вона продовжувала боротися сама. Нам ніщо не давалося легко, навіть кохання.

Складні характери знову зійдуться у полумʼї пристрасті та відстоюванні себе. Протистояння неминуче.
Два варіанти, один вибір — Відпустити чи Вберегти.

У тексті є:владний герой, колишні, емоційні гойдалки