Історія читається як самостійна та буде БЕЗКОШТОВНА. А ще, швидко оновлюється, легка та весела. 

   Чи зможе лиходійка у минулому, ще та гаряча, емоційна та запальна штучка, отримати другий шанс та знайти справжнє кохання?

    Все ТУТ!

    Потанцюємо, крихітко?

      Габбі.

   ...

     Як мені не хотілося уникнути цього “навчання”, але підвести наречених теж не можу. Тож крокую до місця зустрічі.

      І коли це я стала такою відповідальною?

     Щойно увійшла, як одразу зустрілася поглядом з Тео. 

     Зухвалий красень, нічого й додати. На відміну від сідуватого чоловіка в роках - тренера.

— Цього разу я впораюсь з тобою, норовлива! - шепоче мені на вухо, поки тренер шукає потрібний трек для танцю. - Можеш навіть не намагатися скочити мені на ногу.

— Пф. То минулого разу ти навмисно вдавав з себе жертву? - з викликом поглянула на нього.

— Тео! Ліва рука на талію Габріели, права тримає її руку. І… раз два три, раз два три… - вигукує голосно тренер.

     Очі в очі. Відчуваю кожен його дотик до свого тіла. Його гаряча долоня обпалює навіть крізь футболку. 

      Рухи Тео впевнені, виважені… Пекельний танок. Наче у полум’ї, аж кров закипає. 

— Перепрошую! продовжуйте без мене! Маю відповісти на важливий дзвінок! - промовляє тренер і крокує до виходу.

      “А я не важлива? Не залишай нас удвох! Продовжуйте без нього,  легко сказати!”, - аж щелепу стиснула, щоб не промовити це вслух.

— Ще раз промажеш і я тебе покараю! - видає Тео, а я ж навіть не навмисно наступила на його ногу, просто нервую. 

— Карати жінку? - примружую очі і зупиняюся. - Та мене навіть батьки не чіпали. 

— Дарма! - посміхається. - Але час дитячих покарань давно минув, здається ти вже не у тому віці. Хоча… пройтися по сідницях для профілактики інколи не завадить.

— Щоо? - обурююся. - Залиш свої мрії при собі! І тримайся від мого задка подалі!

— Як скажеш! В мене є й інші методи виховання! - хитрувато посміхається. 

— Не треба ніяких методів! - намагаюся вивільнитися та він міцно тримає.

— Тоді не помиляйся! Бо кожна твоя помилка, дорівнює поцілунку! - стверджує він.

— Щоо? А нічого в тебе не трісне? - видаю гордівливо.

— От і перевіримо! - підморгує мені.

— Нізащо! -стверджую і ми починаємо з початку.

     А ось і тренер на мою радість повернувся.

— Чудово! Чудово виходить. - задоволено плескає в долоні, не розуміючи як можна було навчитися за п’ять хвилин, та яке це “диво” сталося.

      “Ще б пак, йому ж ніхто не погрожує поцілунками!”