На честь 10 000 прочитань книги 1000 і 1 жінка Евана Гранта трохи цитат з книги і візуалізації. Обіймаю

— Номер 69. Йдеш?

Блондинка поставила коктейль з парасолькою на стіл, підняла очі, впізнала мене, абсолютно точно впізнала, але зараз почне ламатися і прикидатися незайманою. Стандартна програма. 5 хвилин дарма витраченого часу.

— Ну привіт, Еван. Ось так одразу? Навіть не запропонуєш випити?

Літо було ідеальним. Сонце пригрівало, а прохолодний вітерець час від часу піднімав краї її капелюшка, відкриваючи кілька пасом довгого каштанового волосся. Її волосся спадало хвилями на плечі, м'яко блищало на сонці, наче шовк, а темно-карі очі, завжди глибокі й загадкові, зосереджено дивилися на полотно. Я лежав на пледі, вдивляючись у небо, але думки весь час поверталися до неї. Вона була неймовірно гарною, настільки, що іноді я ловив себе на думці, як мені пощастило, що вона моя.

Сиджу у своєму чортовому кабінеті, дивлюся на це місто, яке тепер все моє. Кожна вулиця, кожен квартал, кожен торговець — усі під моїм контролем. Я побудував імперію з нуля, й тепер ці колумбійські виродки вирішили, що можуть працювати без мене. Ну, хай спробують.

Джеймс заходить, як завжди, без стуку. Я кидаю на нього швидкий погляд. Він мій найнадійніший хлопець, моя права рука, але зараз і він виглядає стривоженим.

— Колумбійці знову рипаються, — каже він, присідаючи на стілець напроти мене.

Вечір у квартирі Тіни. Маленький затишний простір, наповнений її особистими речами: книги, картини, безліч нотаток на стінах. Світло з настільної лампи ледь освітлювало кімнату, створюючи теплу, але важку атмосферу. Я сидів на її дивані, відчуваючи себе чужим у цьому просторі. Тіна стояла біля вікна, обернена до мене спиною. Вона мовчала, але я знав, що зараз вона намагається знайти потрібні слова.

— Еван... — її голос був тихим, трохи тремтячим. — Мені запропонували роботу в Європі.

Це були ті слова, яких я боявся останні кілька днів. Я мовчав, не знаючи, що сказати. Усередині мене все стислося від люті й страху. Чорт, якого дідька? Чому саме зараз?

У своєму офісі я переглядав плани нового будівництва, коли двері відчинилися, і до кімнати вдерлися троє чоловіків. Їхні папки і зовнішній вигляд говорили лише про одне — це представники податкової служби. Таких як вони я бачив багато. Звичайно, "будівництво" — це лише компанія для прикриття, легальний спосіб відмивати кошти від продажу наркотиків, але цим джентльменам знати про це зовсім не обов’язково. Їх суворі обличчя та незграбні костюми одразу викликали у мене підозру, проте я тримав себе в руках, намагаючись зберегти спокій. 

— Добрий день, панове. Чим можу вам допомогти? — запитав я, намагаючись звучати впевнено. 

Я сидів у великому, дорогому кабінеті батька, і з кожним днем це місце ставало дедалі тіснішим. Величезний стіл із червоного дерева, масивні книжкові полиці, блискучі скляні вікна з видом на місто — усе це наче нависало наді мною. Кабінет, який колись здавався символом сили, тепер перетворився на клітку. У кожному предметі відчувалася його присутність — навіть коли його не було поряд. Тут не було місця для мене чи моїх мрій, і це задушливе усвідомлення тиснуло сильніше з кожною секундою. 

— Тату, я вирішив, що хочу залишити університет, — нарешті сказав я, відчуваючи, як мої слова вдаряють у повітря, мов камінь, що розбиває поверхню тихої води. 

Він підвів голову нарешті відволікаючись від паперів. Мовчання заповнило кімнату, немов затишшя перед бурею, яка ось-ось зірветься. На його обличчі з’явилася тінь люті, що поступово набирала обертів.