Привітики!

Натхнення до мене нарешті повернулося, останній розділ "Пір року. Зникнення Зими" потихеньку пишеться. Дякую Ален Стеллс за відгук. І тобі, Єва Лук'янова, за вічні штовхани по типу "коли нова глава?!". Якщо є читачі, які з нетерпінням чекають фінального оновлення, значить, історія не була даремно створена...))) 

А зараз порадую вас візуалізацією другого розділу =) Назва його "Подарунок".

Після зустрічі з незнайомцем Діана сама не своя: ходить розлючена по кімнаті й все роздумує, що зробить з цим хлопчиськом, як тільки його десь зустріне. І всі її думки зводяться до того, аби притиснути його до стінки.))) Знаю, багатьом цей момент видався кумедним...)))

Усе, Діана вирішила: як тільки зустріне незнайомця, то з шумом притисне до стінки й розшматує!

Далі Діані приходять солоденькі повідомлення від Дениса, брата її найкращої подруги і (чого тут приховувати?) об'єкта її закоханості. Однак попри те, що Денис почав проявляти знаки симпатії, Діана не піддавалася на його чари, а все через його репутацію бабія.   

Біла сорочка з чорним піджаком та краваткою робили Дениса схожим на такого собі спокусника з дарк-академічних книг.  

― Ну, ти мене побачив. Якщо це все, і тобі більше немає чого додати, я піду.

― Та почекай ти! ― Денис рішуче доторкнувся до Діаниного зап’ястка, ніби боявся, що вона візьме й втече. ― Крихітко, це ще не все. Ти мене розкусила, ― посміхнувся кутиком вуст він.

Його очі потемнішали, стали майже чорними. Діані чомусь цей погляд зовсім не припав до душі. Це очі іншого Дениса, якого вона не знала. Щось зашкрябало між її лопатками. Втім, Денисові очі знову повернулися до звичного кольору.

― Я не тільки хотів полюбуватися твоїм вродливим личком, крихітко. Мені потрібно тобі дещо передати. Одну дуже важливу річ.

Денис вільною рукою потягнувся до кишені штанів і дістав срібну каблучку. Діанині брови піднялися дашком.

― Зажди, ти мені хочеш пропозицію зробити, чи що?

Денис вибухнув дзвінким сміхом, одночасно відпускаючи Діану.

― Крихітко, ти чудово мене знаєш: я затятий серцеїд. Одруження не входить у мої плани.

― Рада, що ти щиро зізнаєшся у своїх гріхах, ― пробурчала вона, прикушуючи щоки. ― Що це? ― Діана кивнула на предмет у Денисових долонях.

Діана бажала побігти прямо по коридору, а там діяти по ситуації, але Денис перегородив дорогу. Вона процідила крізь зуби:

― Не стій не шляху.

― Не трать даремно свої сили, крихітко. Якщо буде потрібно, цей таємничий юнак ще покажеться, а якщо ні… Ну що ж, так тому й бути.

Щось у Денисовому голосі Діану насторожило, але вона не придала цьому вагомого значення.

Вона не чула, як Денис зовсім тихо прошептав, злісно жмурячись:

― Каламбур якийсь, чесне слово…

P.S. На початку мені здавалося, що з Деном все зрозуміло: харизматичний засранець, в якого є свої цілі. Навіть прізвище для нього з легкістю вигадалося ― Князєв! Але наразі я розумію: особиста історія Дениса набагато глибша, можна сказати навіть ключова для всієї книги. Однозначно, в другій книзі Дена буде значно більше, і розділів від нього теж.

Зумів все-таки заволодіти він моїм авторським серцем...))) А вашим?)