Розділ 2. Подарунок

― Ото вже препаскудний хлопчисько, ач! ― бурмотіла Діана собі під ніс.

Вона сиділа на підвіконні й навіть не намагалася зімкнути очей. По-перше, жахіття могли вкотре завітати, як непрохані гості, по-друге, Діану страшило, що незнайомець міг прийти до її сну у вигляді потворного фантома. А їй ще цього не вистачало для цілковитого щастя.

Під ранок злива вгамувалася, землі вдалося втамувати свою спрагу, а от Діані ― ні. Вона тримала в руках уже третю чашку кави й розмірковувала над тим, що зробить із незнайомцем, як тільки його десь зустріне.

Крок перший: з усього дуру притисне незнайомця до стінки й проведе допит. Звідки цей хлопчисько знає її батьків, та й її саму теж? Якого біса він її розшукував? Чому так визвірився на неї, побачивши, якого кольору її волосся? Чому його очі спалахнули феєрверками негативних емоцій при одному погляді на ланцюжок? Скільки б Діана не намагалася пригадати, де вона могла перейти дорогу цьому хлопчині, нічого путнього в голову не приходило.

Крок другий: з усього розмаху притисне незнайомця до стінки й розірве на шматки! Подумати лишень: незнайомець зазіхнув на найсокровенніше ― на спогади про її батьків. Та де це чувано, щоб якийсь дивакуватий хлопець з-за двору знав те, що від неї приховане за броньованою стіною з марева?!

Крок третій: з усієї наснаги притисне незнайомця до стінки й…

― Ач, як бісить! ― вигукнула Діана, скуйовджуючи волосся. Краплинки кави розлилися на піжамні штани. Вона на це навіть уваги не звернула.

Усі її думки беззаперечно та цілковито заполонив нічний гість.

Хто він такий? Як звати? У яку школу ходить? Якими темними провулками? Знайти його і…

Діана видала протяжний звук від злості та напруження.

― І де він тільки взявся на мою голову, а-а-а?! ― вдарилася головою об ноги вона.

Усе, Діана вирішила: як тільки зустріне незнайомця, то з шумом притисне до стінки й розшматує!

Вона пирснула, уявивши цю картину. Скоріш за все, усе буде з точністю до навпаки. Згадати лишень, якими гнівливими очима той на неї вишкірявся, повними злоби та жовчі. А ще Діана помітила в них прихований відтінок болю. Хоча, можливо, їй це просто привиділося.

― Так… ― Вона пригнула з підвіконня, почала намотувати круги по кімнаті, граючись пальцями з ланцюжком. ― Що за жалість? Він мені ніхто. Абсолютно ніхто. Нуль без палички. Ідіота шматок. Коли зустріну, йому мало не покажеться, от як! ― Діана пуцьнула ногою об ліжко.

Нога запульсувала від удару: сильно вдарила. Отак вона й хлопчиська поколотить. Ось, вирішено.

Діана знесилено сіла на підлогу, взяла жмут волосся в праву долоню й пильно придивилася.

― І чим йому моє волосся не угодило, а? Звичайний відтінок же ж! І нічим не особливий…

Насправді Діана себе обманювала. У початковій школі вона частенько ловила на собі зачудовані погляди, вряди-годи чула компліменти від однолітків чи знайомих ― це у кращому випадку, ― або ж, за гіршим сценарієм, заздрісливі шушукання за спиною. Це її пригнічувало. Часом виникало божевільне бажання перефарбуватися, що бабуся строго-настрого заборонила робити. Мовляв, ти чого, з глузду з’їхала? Чи ж постригтися наголо, на що вона сама б ніколи не наважилася. Як не крути, Діані несамовито подобалося її довге волосся, нижче талії. До того ж із часом усі звикли до нього. Та й в епоху прогресу, коли без проблем можна в рожевий перефарбуватися, незвичним золотистим відтінком нікого вже й не здивуєш.

― В очі мої ще зазирав… ― Діана тяжко зітхнула. ― І що він там побачити хотів, чорт?! ― Вона занурилася руками в волосся, заплутуючи його.

Так, у Діани незвичний колір очей, небесно-блакитний, дуже яскравий ― аж занадто ― ніби його крізь маску соціальної мережі профільтрували. Був навіть час, коли вона одягала кольорові лінзи, аби стати непомітною тінню. Вікторія від таких дій подруги чудувалася. Вона говорила, що душу дияволу продала б за такий колір очей. Навіщо його приховувати, мов. «Виділятися ― це круто!» ― повторювала Вікторія. Проте Діана з цим незгодна. Тому вона була рада, що пітьма приховала її очі від незнайомця. Страшенно уявити, як він відреагував би на цей нюанс її зовнішності. Спалив би на місці своїм вогняним поглядом, стовідсотково.

― Яке ж паскудство!

Діана піднялася на ноги. Вона не могла знайти собі місця. Хотілося кудись бігти, хоч щось робити для здійснення свого таємного наміру по колотнечі. А ще вона шкодувала, що не побігла за незнайомцем. Діана тоді була збита з пантелику, до тремтіння в суглобах. А коли оговталася, було вже запізно. Момент упущено. Тепер потрібно покластися на неймовірний подарунок долі.

Діана підійшла до вікна.

Світає.

Їй подобається саме цей час доби, коли небо розмальовується у фантастичні барви. Такі в її снах не побачиш. Там тільки похмурі візерунки, а тут цілий калейдоскоп ніжних, теплих фарб, ніби сонце турботливо будить землю поцілунками. Діана сумнівалася, що колись зможе відчути на собі таке піклування…

― Ух, і про що це я думаю? ― здавлено пробурмотіла вона, ховаючи голову в долонях.

Почувся писк мобільного телефону, сповіщаючи про нове повідомлення.

― Про вовка промовка…