Розділ 2. Подарунок

Під ранок дощ ущухнув, землі таки вдалося втамувати спрагу, а от Діані — ні. Всі її думки беззаперечно та цілковито заполонив нічний гість, а саме що вона вдіє з ним, як тільки десь здибає.

Крок перший: з усього дуру припре незнайомця до стінки й проведе допит. Хто він такий? Як звати? В яку школу ходить? І найголовніше, звідки йому відомо про її родину?

Крок другий: з усього розмаху припре незнайомця до стінки й розірве на шматки! Подумати лишень: він посмів зазіхнути на найсокровенніше — на спогади про її батьків. Та де це чувано, щоб якийсь дивакуватий хлопець із двору знав те, що від неї приховане за броньованою стіною з марева?!

Крок третій: з усієї наснаги припре незнайомця до стінки й…

Діана пирснула, уявивши цю картину. Либонь, все буде з точністю до навпаки. Згадати лишень, якими гнівливими очима той на неї блимав! А ще вона помітила в них прихований відтінок болю… Хоча, можливо, їй це лише привиділося.

— Так, що за жалість? Він мені ніхто. Абсолютно ніхто. Нуль без палички. Ідіота шматок. Коли зустріну, йому мало не покажеться, от як! — Діана пуцьнула ногою об ліжко — до болю. Отак вона й хлопчиська поколотить. Ось, вирішено. — І чим йому моє волосся не угодило? Звичайний відтінок же ж, і нічим не особливий…

Насправді Діана себе обманювала. В початковій школі вона частенько ловила на собі зачудовані погляди (це у кращому випадку) або ж, за гіршим сценарієм, заздрісні шушукання за спиною. Це її пригнічувало. Іноді навіть виникало шалене бажання перефарбуватися, що бабуся суворо заборонила робити, чи ж постригтися під корінь, на що вона сама нізащо б не наважилася. Як не крути, а їй несамовито подобалося її довге, нижче талії, волосся незвичного золотистого забарвлення.

— В очі мої ще зазирав… І що він там побачити хотів, чорт?!

Діана — власниця небесно-блакитних, дуже яскравих очей, ніби їх крізь маску соціальної мережі профільтрували. Був навіть час, коли вона, аби стати непомітною тінню, користувалася кольоровими лінзами. Вікторія від таких дій подруги тільки вражалася, мовляв, виділятися — це ж круто!

…Світає. Діані до вподоби саме ця година, коли спохмурніле небо поволі розквітає бурштиновими ніжними смугами.

Милування краєвидом зіпсувала вібрація смартфона.

@ Крихітко, фантастичний світанок, справді? ♡♡♡

Позаяк Діані доводилося бути мимовільним свідком Денисових численних листувань з дівчатами, вона мов на власні очі бачила, як той набирав це повідомлення: байдужий погляд, ліва рука на підборідді, правою ж механічно натискає на літери.

Впродовж багатьох років Денис анітрохи не зважав на Діану, сприймаючи її як просто подругу своєї сестри, але нещодавно його буцімто переклинило. До нього ніби дійшло, що Діана, взагалі-то, дівчина, став компліментами сипатися направо й наліво, напрошуватися на лагідні дотики… Однак їй геть не хотілося бути «однією зі списку».

Зате завдяки повідомленню Дениса в Діани з’явилася причина вийти раніше з дому. А раптом їй всміхнеться доля й пошле на зустріч нічного незнайомця? Десь на дні душі вона боялася, що перші сонячні промені його спопелять — і в неї зникне можливість дізнатися більше про своїх батьків.

Місце школи займала грандіозна п’ятиповерхова споруда з гострими шпилями на даху, що розрізали сіре небо. По всьому периметру були розкидані мармурові статуї як міфічних істот, так і людей. Діані найдужче вподобалася статуя пари серед троянд в оранжереї: чоловік та жінка в середньовічному вбранні трималися за руки і з любов’ю дивились одне на одного, а з їхніх ший звисали ланцюжки з половинчастими серцями.

Саме тоді, коли Діана, мов заворожена, вивчала цю статую, чиясь рука вийняла навушник з її вуха й зухвало засунула у своє.

— Ти чого підкрадаєшся? — миттю обурилася вона, потрапляючи в полон карих Денисових очей. Одного погляду на хлопця вистачило, аби її серце зрадливо стислося. Він, як завжди, виглядав прекрасно: блондинисте волосся ідеально укладене, чітко підкреслені лінії вилиць, пухлі губи, які немов створені для поцілунків. В їхній школі вже давно відмінили шкільну форму, але Денис і надалі продовжував її носити. Відверто кажучи, вона була йому до лиця. Біла сорочка з чорним піджаком та краваткою робили його схожим на такого собі спокусника з дарк-академічних книг.

— Хардрок? — здивувався Денис. — Зазвичай ти таке не слухаєш…

— Не слухаю, — Діана забрала навушник, — але сьогодні я не в гуморі, тому…

— Все гаразд? — З неабиякою ніжністю заклав він пасмо Діаниного волосся за вухо, долонею ненадовго затримуючись на щоці. Диявольські сироти вихорцем покрили її шкіру. — Я хвилююся за тебе, сонце.

— Просто не виспалася, — ніяковіючи, ухилилася вона. І враз перевела розмову: — Так про що хотів поговорити?

— Хотілося чимскоріш тебе побачити, та й годі. Страшенно стужився за тобою.

— Ага, звісно, — в думці закотила очі Діана. — Так я тобі й повірила.

— Це настільки дивно?

— А ти як думаєш? — Денис ніколи не мав до неї діла, окрім останніх місяців. Наче всі представники жіночої статі водномить вимерли від серцевого удару, спричиненого розставанням з ним, і той прибіг до Діани як за порятунком! Іншого пояснення дивної поведінки друга вона не знаходила. — Дене, збагни нарешті, я не проти спілкування з тобою, але обійдімося без ось цих от всіх рожевих тонів, добре?