Візуал на героїв. Мишеня

Вітаю, мої любі!

Нещодавно я почала публікувати новинку - ніжний і теплий слр під назвою "Тато для Мишеняти" - історію про те, як самотня мати зустріла справжнього чоловіка. І він має всі шанси стати тим самим татом для її донечки - Маші на прізвисько Мишеня. І сьогодні ми милуватимемося цією прекрасною крихіткою. Блог присвячений візуалу на Машулю. Тож запрошую поглянути на нашу дівчинку.

Найімовірніше, це буде заключний блог із циклу візуалізації на тему нової книжки. Ми вже посмакували Богдана (він же потенційний Тато для Маші). Перейнялися історією кошеняти Басі. Підняли собі настрій фотографіями та уривками за участю пітбулині Марго. А минулого разу ми розглядали багато фотографій головної героїні роману - Лілі. Тож якщо ви ще не бачили візуал на решту персонажів нової історії - ласкаво прошу. Милуйтеся, втягуйтеся, додавайте книжку до бібліотеки, читайте проди щоранку і пишіть коментарі - буду дуже рада)

Мишеня

Важко переоцінити важливість цього милого персонажа. Адже його ім'я з'являється вже в назві. Почувши фразу "Тато для Мишеняти", ми одразу ж уявляємо не стільки тата, скільки саме Мишеня. Хто це - хлопчик чи дівчинка? Який вигляд має ця дитина і як її звуть насправді? Адже зрозуміло, що Мишеня - всього лише сценічний псевдонім) А головне питання: як так вийшло, що дівчинку називають Мишеням - у чому загадка такої сімейної традиції. 

Ось, що говорить про це мама Ліля в розмові з Богданом:

— Ви справді називаєте доньку Мишеням?
— Так, — зізналася я. — Розумію, це дивно. Може здатися безглуздям. Але коли вона народилася, то була такою крихітною. Була сильна недостача ваги. 
— Народилася передчасно? 
— Так. 
— І багато тижнів не доносили? — запитав Богдан, як справжній акушер. 
— Чотири. З'явилася на світ місяцем раніше. 
— О. Ну це не страшно. Таке буває. Я й сам народився недоношеним, але швидко набрав вагу. Мені мати розповідала, що коли я народився, то тільки тим і займався, що їв. Усі діти ревіли, а я лежав із заплющеними очима, проте роззявивши рота. Наче пташеня. Смоктав як не в себе. І швиденько ввійшов у графік. Мати казала, що мене в пологовому будинку совеням називали. 
— Совеням? — усміхнулася я. — Це мило... А мою доньку — Мишеням. 
— Що, правда?
— Так. Мишеням. Так і з'явилося це слово. Бо Маша дрібною була, немов...
— Немов мишка, — продовжив за мною Богдан. — Ну треба ж. Маша-Мишеня. Так збіглося красиво. 
— Точно. Так і є. Маша-Мишеня. 
— Ну ось і все, Машуля, — хитро говорив Богдан. — Тепер я знаю твій головний секрет. Тепер я знаю, як тебе звуть. — Та Маша просто мовчала. Кліпала очима й мовчала на задньому сидінні. — Але я все одно називатиму тебе Мишеням. По-перше, мені так більше подобається. А по-друге — тобі личить. Ти постійно ховаєшся в нірку. Не бажаєш показувати свого носика... Хоча носик у тебе гарний. 
 

Що ми уявляємо в голові, коли чуємо ім'я Мишеня? Думки малюють сором'язливу тихоню, яка ховається в нірку за будь-якої небезпеки. Чи то можливий конфлікт, чи то незручне запитання, чи то нова людина, яку Мишеня не бачило раніше. Ось як Богдан.

Але, за іронією, саме нова людина в сім'ї докладає зусиль для соціалізації Машульки. Богдан намагається робити так, щоб дівчинка не почувалася ізольованою, покинутою батьком, залишеною взагалі всіма, крім матері. Як мінімум, у Маші є дядько Богдан. А ще цей дядько Богдан знайомить із різними цікавими людьми. Наприклад, із хлопчиком Колею.

— Мишенятко, підійди-но сюди. — Чепуруня неохоче підійшла, і я показав їй на хлопчика у футболці з черепом. — Пограй поки що з Колею. Це син дядька Вови. Він хороший хлопчик, поспілкуйтеся. Не соромся. Він не буде тебе ображати.
Коля побачив дівчинку і зліз із високого стільця.
— Привіт, — сказав він Мишеняті. — Мене звати Коля. А тебе?
— А мене Маша.
— Зрозуміло... А ти, цейво... — думав пацан, чим продовжити знайомство. — Де ти живеш?
— У Демидівці.
— У Демидівці? Зрозуміло. Ти туди, напевно, до бабусі приїхала на літні канікули?
— Так, — кивнула Маша. І додала з дитячою безпосередністю: — Але вона мертва. — Коліні очі розширилися. Він не знав, як реагувати, і глянув на батька. — Давно вже померла, — внесло Мишеня остаточну ясність.
Колю це заспокоїло. І він запропонував зіграти.
— Хочеш пограти на телефоні? Можемо грати по черзі.
Це було дуже мило. Маша знайшла собі компанію. Діти не повинні рости в ізоляції, як кімнатні рослини на вікні. Яким би яскравим і теплим не було сонечко за склом, найкраще життя — завжди зовні.
Якщо треба — я нагляну, щоб її ніхто не ображав.
— Я не знаю, — соромилася Маша. — Раптом я не зможу. І все зіпсую.
— У тебе вийде, давай, — підбадьорював хлопчик. — Тут просто. Я зараз усе поясню.
Але Мишеня боялося такої серйозної відповідальності. Хвостик тремтів, вусики ловили загрозу колишньому спокою і стабільності.
 

Звісно ж, Маша - чутлива дитина, яка потребує особливого підходу. Без тиску і покарань. Без погроз і агресії. Вона старанна і в комфортних для неї умовах ініціативна дівчинка. Переконатися в цьому можна на прикладі уривка зі ще неопублікованого розділу.

— Дядя Богдан! — почув я дитячий писк і зрозумів, що мало не скинув гілку на Мишеня.
— Господи, Машо! Що ти тут робиш?! Я ж міг тебе покалічити! — Вона стояла просто під деревом. Мружилася, прикриваючи очі від сонця і трісок. Дивилася на мене і махала вільною рукою. — Що, зайченя?! Чому ти тут?!
— Ви мене розбудили! Я прокинулася від цього страшного виття!
— Зрозуміло... — Я заглушив мотор і зробив паузу. — Ну вибач, що розбудив так рано. Мама теж прокинулася?
— Ні. Вона ще спить... А що ви робите?
— Пиляю старого дуба. А ти?
— Дивлюся, як ви пиляєте старого дуба... — відповіла вона в тому ж дусі. Це кумедно. Часом мені здається, що це моя власна донька. — Можна, я вам допоможу?
— Хочеш допомагати?
— Угу.
— І як же ти будеш допомагати?
— Буду носити гілки. Куди їх нести?
— Он там, бачиш, — показував я на дробарку для тріски, — така зелена машина. Туди ми будемо кидати гілки, щоб їх перемелювало на шматочки.
— Як людей у страшних фільмах?
— Так, точно, — кивав я і намагався не сміятися. — Як людей у страшних фільмах. Але ми будемо тільки гілки кидати. Принаймні, сьогодні.
Вона зареготала. Це мило. Дуже мила дівчинка. Така тепла й тендітна. Як сонячні промінчики над головою. Ну от просто не втямлю, як можна було залишити таку чудову дівчинку без тата. Взяв один придурок і все зіпсував. А могла ж бути повноцінна щаслива сім'я. Ну нічого. Усе що не робиться — робиться на краще. Я в цьому впевнений.
— Добре, я буду носити гілки до великої м'ясорубки. А ви дивіться не пиляйте гілки, коли я буду внизу. Гаразд?
— Добре, — відповів я. І поки Мишеня потягло свою першу гілку, я взявся допилювати сук. Хотів встигнути, поки внизу нікого. Але щойно справу було зроблено — Маша знову повернулася і взялася вже за новий шматок старезного дуба. Побачивши її старання, я повісив пилку на свіжий зпил і зняв із рук рукавички. — На ось, лови.
Я кинув їх униз, і Мишеня підібрало.
— Що це? Навіщо?
— Надягни на руки. Щоб долоньки не поранити. Давай-давай. А то ще скалки будуть.
 

Висловлюю щиру подяку всім, хто стежить за історією і пише коментарі - це надихає на роботу! Спасибі велике за підтримку, за інтерес до історії. І не забувайте, що книжка оновлюється щодня без перерв на вихідні, понеділки, середи, відгули, творчі відпустки та свята. Щодня - нова прода, яка зробить вам тепло і затишно)

Читати книгу "Тато для Мишеняти"