Візуал на героїв. Марго

Вітаю, мої любі!

Нагадую, що нещодавно в мене стартувала новинка - сучасний любовний роман без палких сцен, але з красивою романтикою, справжнім чоловіком, милою дівчинкою на прізвисько Мишеня та її розлученою матір'ю Лілею. Словом, якщо давно шукали легке приємне чтиво без драми та різких вчинків головних героїв - ласкаво прошу до книги "Тато для Мишеняти". На вас чекають зрілі стосунки, багато позитиву, гумор і щасливий фінал, який точно не розчарує. Викладка прод - щодня.

А для тих, хто вже почав читати цю теплу історію, я продовжую цикл блогів із візуалом на героїв. Ми вже встигли придивитися до справжнього чоловіка Богдана - ось ПОСИЛАННЯ на цей блог (там зображення красеня, коротка передісторія персонажа та уривки з моїх чернеток). Також ми познайомилися з історією кішки Басі - ось ПОСИЛАННЯ на блог із безліччю фотографій милого тримастого кошеняти й не менш гарної дорослої кішки, що стала першопричиною доленосної зустрічі та й узагалі всіляко наближала кохання між Богданом і Лілею. 

Ну а сьогодні ми поговоримо про собаку. Про нашу незрівнянну Маргошу. Маргаритку. Маргариту Гераклівну. Або просто Марго, як називає її сам господар. Цей блог буде присвячений енергійній веселій собаці, яку Богдан завів після розлучення з дружиною. Просто щоб хтось чекав на нього з роботи і був хорошим другом. Який не ставить безглуздих запитань, не грубіянить, не зраджує. І взагалі собаки - це прекрасно. Хіба ні? А ну, зізнавайтеся в коментарях, хто з вас тримав собаку в квартирі або будинку... Тому що у автора такий досвід є)

МАРГО

Порода нашої чотирилапої героїні - блакитний пітбультер'єр. Забарвлення - сіре з блакитним або сизим відливом. Шерсть коротка, щільна. Вона філігранно повторює міцну мускулатуру тварини. Утім, як же таку красуню називати твариною? Вона милаха. І в добрих правильних руках росте спокійною і слухняною дівчинкою. 

Богдан її взяв цуценям у заводчиці Жанни. Її чоловік Ельдар - власник кафе з найкращим у місті морозивом. І наші герої обов'язково туди завітають, але пізніше. Саме дружина вдячного пацієнта на ім'я Ельдар запропонувала як подарунок вибрати цуценя. І Богдан зупинив свій вибір на крихітці сірого забарвлення, з красивими плямами на грудях - було схоже на білі маргаритки. Тому заводчиця назвала собаку Маргариткою.

Ось уривок із книги:

Богдан покопирсався в коморі й знайшов там пакет із гігієнічним наповнювачем.
— Купував колись для Марго. Ще коли вона була цуценям. Але вона швидко виросла і стала бігати на вулицю. 

Турботливий тато забезпечив Маргошу хорошими умовами, включно з "дитячим" туалетом із лотком, пелюшками та абсорбуючим наповнювачем. А ще Богдан оснастив чорний хід свого будинку спеціальним дверним люком для собак. Щоб Марго могла вільно входити і виходити. Ось тільки дверцята ведуть якраз на кухню, тому в один прекрасний момент це добряче налякало Лілю...

На верхній полиці лежить шматочок м'яса. Схоже, що це яловичина. Шикарно. Сподіваюся, це не для улюблениці Марго. А то ж він так носиться з цією собакою. Думаю, що це м'ясо купувалося для господаря. А якщо ні, то нехай песик пробачить — цей шматок телятини надто добре пахне, щоб віддавати його тварині.
— А! — підскочила я, коли зачинила дверцята холодильника і побачила перед собою ту саму звірюгу. — Боже правий! Як ти сюди проникла?!
Марго сиділа посеред кухні й дивилася на мене голодним поглядом. Вірніше, це мені спочатку так здалося — що увага прикута до мене. Але насправді псина не зводила своїх моторошних очей із телятини.
Я її не віддам. Навіть і не думай.
Але вона думала. Безумовно думала. Бо смачно облизнулася і заскавуліла.
Що ж. Це добре. Добре, що поводиться культурно і не нападає на мене. Сховаю-но м'ясо подалі, а то ж може дістати зі столешки. Лапи довгі, висока. Жах як незвично, що тварина на кухні. Як вона сюди пробралася взагалі? Не могла ж Марго натиснути на ручку і відчинити вхідні двері. Чи могла?
Стоп. Схоже, я все зрозуміла. З кухні на задній двір вів чорний хід, і в ньому були спеціальні собачі дверцята. Ну або люк. Я не знаю, як правильно. Через нього наша дівчинка й увійшла.
Гаразд. Удам, що я її не помічаю.
— Ти ж не будеш мене ображати, вірно?
Господи, ну що за маячня? Розмовляю з твариною.
— Гав! — відповіла Марго. І від цього собачого баса я натурально підскочила на місці. Схопилася за серце.
— Не треба так, будь ласка. Ми з тобою в одному човні. Я не чужа. Адже ти нюхала мою руку і все повинна розуміти. Твій господар сам велів мені перебувати тут і приготувати для нього вечерю. Ти ж не хочеш, щоб він розсердився і помер з голоду? — Марго набрала повітря в легені й голосно чхнула. — Ну ось і добре. Я так і думала. Ти ж любиш господаря? Любиш свого Богдана, правда? Він у тебе гарний. Хороший. Добрий. Гуляє з тобою. Ти з ним бігаєш, так? Це добре. Але ти мене до нього не ревнуй і не кусайся, добре? І тоді я буду тебе чимось підгодовувати смачненьким. Ага? — Марго сиділа на п'ятій точці й активно облизувалася. Відчувала запах яловичини й чекала від мене не тільки слів, а й справи. — Ну добре-добре! Я дам тобі трошки, але тільки трохи! Тому що ти велика і можеш зжерти весь шматок — я знаю. Але ж нам теж потрібно щось їсти... Ось, — відрізала я маленький шматочок, що складався з прошарку жиру. Це їй не шкода віддати. Нехай проковтне і піде. — На. Їж.
Я підкинула м'ясце — пітбулиха його спритно хапнула на льоту. Просто проковтнула. Клац зубами — і все. Нема того жирчика уже.

Звичайно, Маргоша виглядає грізно. Але якщо вона бачить, що господар добре ставиться до людини, то вона теж приймає її за свою. Переконатися в цьому можна на прикладі першого знайомства собаки з новими сусідами в особі Лілі та Мишеняти.

— Просто дайте їй руку, — ошелешив мене Богдан.
— Дати їй що?!
— Простягніть їй руку, щоб вона могла понюхати. Це буде жест знайомства. Марго понюхає і буде краще вас знати.
— А як це працює?
— Собаки зчитують інформацію про людей за їхніми запахами. 
— Дякую. Але мені здається, що ваша Марго мене вкусить. Раптом моя рука здасться їй шматком м'яса?
Богдан підійшов, узяв мене за долоню теплими руками й наблизив до морди собаки. Моя рука тремтіла, було страшно. Але раз він так робить, то це важливо.
Псина активно нюхала шкіру, лоскотала пальці вологим носом. А потім несподівано для мене облизала долоню. Таким нахабним і слинявим язиком.
Фе... Як же це дивно. Все ж таки собаки — не кішки.
"Гав!" — видала вона. І я відскочила назад. Але, як виявилося, то був "гав" привітання. Після нього пішли ще "радісні вигуки", і Марго зірвалася з місця, нарізаючи кола навколо машини. І мене з валізою в руках. Вона була рада, псина раділа гостям. Це було видно з реакції, з гавкоту, з веселого "чхання" і з виляючого обрубка хвоста. Собака виявилася дуже життєрадісною. Брудною, мокрою. Вона пахнула вогкою шерстю, проте була щаслива.
 

А ще Марго полюбляє допомагати по господарству. Наприклад, вона внесла свою частку в розчищення Ліліної ділянки. Не вірите? Нижче докази - уривок із чернетки, яку ще не опубліковано.

— А! — верещала Маша. — Фу! Собака! Що ти робиш?!
Але псина не слухалася. Вчепилася зубами в гілку і стала тягнути її в якомусь новому напрямку. Мишеня намагалося втримати, але всі спроби були марними. Паща пітбуля — як сталь. Вирвати щось звідти просто нереально. Тож донька відпустила, а Марго негайно втекла з величезною гілкою в зубах. Збиваючи все на своєму шляху. Натурально зникла за рогом, потягнувши за собою скарб. Ну й діла.
— Марго вам допомагає?! — жартував Богдан, закінчуючи з дубом.
— Так! — відповіла я. — Потягла гілку!
У підсумку це повторювалося знову і знову. У міру очищення крон дерев від сухих і занадто довгих гілок Марго усе більше й більше крала сміття. Закінчилося все тим, що один із трофеїв тупо не проліз у хвіртку між нашими ділянками. Гілка вперлася краями в паркан — і собака тягла-тягла, смикала-смикала, але нічого не виходило. Просто сміх та й годі.

При цьому Марго чудова няня, завидна подруга і взагалі дуже весела істота...

Діти весело гралися. Зняли взуття і вилізли на батут. Стрибали, верещали, перекочувалися по пружному тенту. Збивали одне одного з ніг. Їм допомагала Марго. Псина вилізла на батут і теж стала стрибати в такт веселощам. Ніколи б не подумала, що тварини ось так можуть веселитися. Усе ж розумна собака. Не сперечаюся. Розумію тепер Богдана, коли він казав, що жив тут із Марго і нічого іншого не хотів. Поки не з'явилися ми з Мишеням.

Що ж, я вже пристойно злила тут спойлерів про майбутні розділи, тож буду закінчувати) Сподіваюся, вам сподобався матеріал про Маргаритку. Як на мене, то собака в домі - це особливий вид мазохізму))). Тому що тільки сильні духом і тілом можуть собі це дозволити і в підсумку продовжувати любити свого пітбуля, вівчарку, таксу або йорка, а не проклинати той день, коли в будинку з'явилася тварина.

Щоб любити собак і не зраджувати їх, нам потрібне велике сильне серце. І собаки це відчувають. Тому платять нам вірністю, виляючим хвостом, утилізацією непотрібних речей, які можна погризти. І звичайним людським щастям, яким заповнюються легені під час прогулянки - вигулу собаки десь за містом, у лісі, вздовж річки, біля озера чи просто на галявині, пустирі. Головне, що чотирилапий друг гуляє поруч. І в скрутну хвилину підставить свій мокрий ніс під нашу долоню, щоб розвіяти всі печалі.

Дякую, що стежите за розвитком історії) 

Читати книгу "Тато для Мишеняти"