Флешмоб "Прогулянка цвинтарем" і трохи зомбі

Яке ж кладовище в фентезі та й без некроманта? Дякую Марині Гайдар за передачу такої незвичайної естафети. В свою чергу згадала про некроманта Іси Тарк і передаю естафету їй.

Пропоную для читання ще не опублікований уривок з книги "Вибір чаклуна", що якраз передує минулому уривку з поцілунком) 

* * *

Менелаос подав руку старій, і за мить вони опинилися на березі ріки біля некрополісу Тіри. Склепи опутали багрові енергетичні пута. Вони пробирались в середину домівок померлих та пробуджували тихих мешканців до життя. Повністю керували їх тілом та свідомістю, заставляючи коритись волі некроманта. 

На відстані декількох кроків від Менелаоса, споглядаючи цю моторошну картину,  сперечалися жінка та дівчина років дванадцяти.

– Дівчина — то Дерія, а рядом її мати, – вказала Офелія. – Спробуй покликати її. Мене вона не чує.

– Деріє! – чаклун хотів схопити її за плече, та рука пройшла крізь неї.

Сон надто сильно її поглинув. Для дівчини все відбувалось, наче насправді. Спогад знову став реальністю, і покинути з власної волі її вона не могла. Чаклун відчував, наче от-от станеться буря. Щоб не трапилось дальше, Менелаос розумів, що це змінить її життя.

– Вона дуже важко переживала смерть матері. Замкнулася в собі і ні з ким не говорила. Не хотіла їсти. Навіть в ріку заходити не хотіла, а це необхідніше їй навіть за їжу. Довелось розмити її спогади і забрати найсильніші емоції. Зараз це все виривається на волю, – онір поклала руку на груди. – Мене серце болить за цю дівчинку.

– Мамо! – тим часом плакала маленька німфа, – Я не можу залишити тебе одну. 

– Ти повинна попередити людей. Ти ж також відчуваєш ці кораблі. Вони легко захоплять місто допоки наше військо відбивається від армії мертвих. Іди, дитино! Вийдеш на агорі прямо з фонтану. Його води беруться просто з ріки. Іди прямо в ареопаг, кричи усім, кого зустрінеш на шляху. Коли до тебе прислухаються, повертайся в ріку та затримай кораблі. Я показувала тобі як керувати течією.

– Але я не зможу допомогти! – в розпачі вигукнула юна дівчина. –  Самій тобі не стане сил!

– Потрібно розірвати пута, тоді мертві знову стануть мертвими. Вода ріки зможе змити чаклунство.

– Будь ласка, скажи, що зможеш повернутися звідти!

Жінка зробила глибокий вдих та стисла губи замість відповіді. Поклала руки на плечі дочці та легенько присіла, щоб дивитись їй просто в очі. 

– Я повинна це зробити. Заради тебе та твого батька. Я хочу щоб з вами все було гаразд. Будь ласка, зрозумій мене. Я люблю тебе, моя маленька німфо! – вона лагідно поцілувала доньку в чоло.

– Я теж тебе люблю, мамо!

– А тепер іди, – сказала вона і підштовхнула дівчину в сторону ріки. Жінка дочекалась доки її донька зіллється з водою і розвернулась в сторону некрополісу, де багровим світилися магічні лінії. Востаннє обернувшись щоб закарбувати в пам’яті обриси рідного міста, вона попрямувала до міста мертвих.

Офелія взяла Менелаоса за руку і вони перенеслися вслід за дівчиною. Та зупиняла міщан, що поспішали вкритися в своїх домівках, та вказувала їм в сторону ріки, де вже можна було побачити ворожі кораблі. Але їй був потрібен хтось, хто зможе організувати захист! Дерія бігла в сторону ареопагу та кричала про небезпеку. Добравшись нарешті до будівлі, вона нікого не знайшла. Всі, хто міг тримати в руках зброю, були на полі бою, захищаючи мури Тіни від атаки мерців.

Дівчина знову вибігла на площу та попрямувала в туди, де йшли найзапекліші бої. Голосно скрикнула, коли хтось різко смикнув її за плече. Озирнулась і закричала на все горло. В чоловіка, ногті якого міцно впились в її шкіру, шкіра була мертвого синюшного кольору, язик висунутий назовні, а очі, хоч і рухались, та зіниці були мутними і неживими. Рука чоловіка стискала її все сильніше, а друга впевнено тягнулась до шиї.

Коли несподівано голова мертвяка відділилась від тіла, вона закричала вдруге. Можливо навіть голосніше. В цьому крику вже змішалось відчуття жаху, несподіванки та раптового полегшення, коли вона зрозуміла, що врятована. Тіло повалилось на землю, а за ним дівчина побачила воїна, що тримав меч все ще напоготові, очікуючи нового нападу. 

  Менелаос з подивом упізнав в цьому воїнові Даміаноса. Набагато молодшого, в обладунках з генеральськими відзнаками. Дерія почала йому дякувати за порятунок, але перервалась на півслові та якомога стисліше повідала про ворожі кораблі, що наближаються. Коли вони разом вийшли на просторе місце, звідки добре можна було побачити усю ріку, Даміанос побачив біреми, що належали Ніконію. Він тут же схопився за голову, адже їм не вистачало людей, щоб відбити ще одну атаку.

– Я можу затримати їх, – дала йому надію дівчина. – А мати... – тут нижня губа її затремтіла, але вона змогла зібратися, – моя матір обіцяла знешкодити чаклуна.

– Тоді в нас може бути шанс. Роби усе що зможеш, юна нереїдо. Від тебе залежить доля нашого міста.

Картинка знову змазалась, і Менелаос спостерігав як мала Дерія виходить з води в місті мертвих у пошуках матері. Без сумніву, задум вдався – закляття  спало, а більшу частину некрополісу затопило. Дівча блукало між склепами, місячи ногами грязюку. Крізь сльози вона гукала матір, та звинувачувала у всьому себе.