Вітаю, любі!

Запрошую до нового розділу роману "Копія холостяка".

✨✨✨

— Мамо, давай без лекцій. Будь ласка!

— Це не лекція, сину. Це реальність. Батько онуків не дочекався, бачу, й мені не судилося.

Відкладаю виделку і пильно дивлюся на матір.

— Моя реальність мене влаштовує. Мам, я не хочу створювати сім’ю аби з ким. Прошу, зрозумій мене. — видихаю.

— В тебе її немає, Глібе, тієї реальності. — наче не чує, обурюється мама. — Є тільки робота і порожнеча. А ні, ще є табун дівок, яким від тебе потрібні лише гроші.

У душі видихаю, бо розумію — почалося. Я мовчу, а мама продовжує.

— Сину, це триває цілу вічність. Невже тобі самому не набридло?!

Беру виделку, бо вдома їжа надто смачна, і мій сонний апетит вмить прокинувся. Мама ж витримує кількасекундне мовчання, а тоді досить серйозно питає.

— Глібе, а пам’ятаєш Владу? Таку красуню з довгим темним волоссям та добрими зеленими очима?

Пережовую їжу, пильно дивлячись на матір, і не розумію, до чого вона хилить.

— Пам’ятаю.

— Я бачила її днями. Вона така ж красива, як колись. Навіть іще красивіша та така славна, справжня леді. — вона зітхає і з сумом додає. — Роки йдуть їй на користь. — черговий стогін зривається з грудей матері. — От не розумію, чому ви розійшлися... Вона була б тоді ідеальною парою та хорошою дружиною. Ото комусь пощастило... — важкий стогін зривається з грудей. — Але, на жаль, не тобі.

Книга тут...

Приємних емоцій!