"Нормальне" життя. 

Щось мене сьогодні прорвало. Ось вам уривочок-оповіданнячко. не хочу його кидати у розділ "Твори", бо воно замале для анотації. Тож, хто підчитує мій блог - насолоджуйтесь (маю надію, що насолоду воно принести може =))

"Нормальне" життя. 
Я росла на Острові. В нас була велика псарня. Й кожен пес мав цупку, холодну дубову шкіру. Темно-сіру, старі - майже чорну. Вони мешкали на скелях, біля урвищ, в мережі печер гори, на якій височів наш замок. Надзвичайно ласкаві створіння. Які вони небезпечні, я дізналася, тільки коли на Острові з'явилася абсолютно чужа людина. Людина, яку не прийняв Острів, бо не прийняла моя мати. Заради правди: вона прийняла одну єдину людину в тій іпостасі, й якій її зустріла - це мою сестру. А от всі інші, потрапляючи до руколап вартових - теж ставали вартовими. Але ця історія не про них.
Окрім сірих печерних псів, що гуляли островом у найтемніших його закутках, були вкриті гарячою лускою короткохвості пси. От їх мати в основному тримали тільки у клітках. Деякі з них прогулювалися замком й були дуже привітні до мене. З ними гратися було набагато цікавіше, ніж із німими вартовими, які більше нагадували живі статуї, ніж... живих істот. Вони тижнями могли стояти без руху, охороняючи вхід до материної "великої зали", або браму, або "майстерню". Мабуть, єдине місце, куди мені заходити було заборонено; та й не дуже хотілося: пару разів я чула, як звідтам долинали людські голоси. Спочатку мені було надзвичайно цікаво подивитися на інших людей; але, коли слова починали переходити в нажаханий крик, в мене зникло будь-яке бажання коли-небудь зазирати в ті двері. Я розуміла: там діються моторошні речі, і відтоді я зрозуміла, звідкіля наші "слуги"; проте, це був "номральний" плин речей на Острові.
Так от: коли я потрапила у світ "номральних" людей, мене одразу захопило різноманіття людей і речей навколо. Я раділа тому, що (порявняно з тим, що було вдома) - люди можуть жити поруч у такій кількості та не мордувати один одного для того, щоб перетворювати на слухняних монстрів. (Хоч до тих монстрів я почувала щось на кшталт родинної любові, але десь у глибині душі розуміла, що є в цьому щось неправильне і трагічне). Я була сповнена надії і віри. Й, не маючи досвіду спілкування з людьми - наївності також.
А от добродушні волохаті пси - навіть маленьких порід - наганяли на мене немислимий жах. Як?! Пес, вкритий волоссям?!! В мене стискалося все в животі й холоділа спина та щоки. Люди, що прихистили мене, вважали це кумедним й багато разів пояснювали, що нема нічого страшного в цих тваринах. Але згодом лишили мене в спокої, зрозумівши, що толку від цього мало.
Про що ця історія?
Ні, не про Острів.
З того часу мені довелося побувати в багатьох мясцях.
Надзвичайних місцях, що дуже відрізняються один від одного.
Там інші люди. Й інші не-люди. Там інші "собаки" і інші трава й небо.
Але об'єднує їх віс одне: невидима риска, перед якою стоїть "номральне", а за нею - "не нормальне".
Але хто проводить цю риску?
Лише ваше особисте світобачення, пророщене через дійсність, що вас оточує.
А вона може бути надзвичайно різною для кожного з нас.
Й отак, мандруючи вулицями чужих міст, я бачу сотні й тисячі людей, які вважають своє життя "номральним", або картаються через те, що щось у їх житті недотягує до рівня чийогось розуміння "нормальності". Скільки страждань вони приносять самі собі та один одному через вигадану кимось уявну риску!
Й не важливо, чи живуть вони у квітучих садах, чи в кам'яних запилюжених джунглях. Всюди одне й те саме. Те саме.
Єдина "нормальність" життя, яка не міняється із світу в світ - це бажання кожною живою істотою любові. Бажання бути зігрітим, непокаліченим, зрозумілим...
Любов - єдина нормальність Всесвіту. Все інше - унікальний візерунок на дзеркалі Долі.