Глава 1

Маркіян

– То ти виходити будеш, чи як? – роздратований голос водія таксі повертає в реальність.

Через дорогу мій дім. Який я й не вірив, що знов побачу.

Але не це тримає мене всередині, змусивши стиснути ручку двері.

– Бачиш їх? – вказую на авто з іншої сторони дороги.

З якого якраз виходять чоловік із жінкою.

– Це моя дружина і мій ліпший друг, – додаю хрипло.

Мабуть, з побачення. Ілля у дорогому костюмі, а я...

Мимоволі окидаю себе поглядом. Затерті похідні штани. Не менш затерта куртка з чужого плеча. Старий рюкзак в ногах, з одним комплектом білизни та новими документами. Єдине, чим змогли допомогти в посольстві. Принаймні вдалося поголитися, і на тому дякувати.

Немов мертвим поглядом слідкую, як мій ліпший друг подає моїй дружині руку, допомагаючи вийти з машини.

На ній така розкішна сукня. Чорна, підкреслює талію, з пишною спідницею, всіяна блискучими камінцями. І тепла, світла накидка, все ж на вулиці осінь.

Навіть на такій відстані відчуваю її аромат. Ніжні парфуми.

Які я їй колись дарував.

В грудях стискається.

Дивно, що вони досі у неї. Боляче, що дружина користується ними для нього.

Тес озирається. Жінка, якою я марив, про яку мріяв стільки років! Тільки це, мабуть, й допомогло не з’їхати з глузду, тримало за життя.

Вона ще вродливіше, ніж я пам’ятаю. Хоча минуло вже скільки? Як на мене, ціла вічність. Мов дурень тепер в усі очі розглядаю свою красуню.

Кохана нахиляється за чимось у машині. Розкішний букет з червоними трояндами.

Переводжу погляд на кілька рожевих гортензій в моїх руках. Єдине, що зараз можу собі дозволити. І це викликає хвилю злості на себе, на обставини, на друга, який так спритно увів мою дружину. Міцніше стискаю квіти.

Ілля обіймає її за талію, поки вони йдуть до під’їзду. Притримує двері.

Знов стискаю ручку.

Тереза

– Він десь тут! Поруч, – мене ніби блискавка прошиває.

Різко озираюсь на пасажирському сидінні, та на дорозі нікого. Тільки ще одне авто з протилежного боку.

– Ходім, Терезо, – покосившись на водія, Ілля перший вибирається на вулицю.

Мабуть, я виглядаю божевільною. Але не можу позбутися цього дивного відчуття! Або просто неймовірного бажання.

Ілля подає руку, та я більше хвилююсь за здоровенний букет квітів, який обережно дістаю з машини. Не втримавшись, ще раз кидаю погляд на дорогу. Нікого.

Чергова хвиля болю вибиває все повітря з легень.

Ілля одразу ж підтримує, веде до парадного.

– Я вже божеволію, так? – шепочу. Чоловік пригортає мене до себе.

– Тебе сповиває туга.

Туга, мабуть заслабке слово. Втім, навряд чи знайдуться доречні слова, аби описати відчуття жахливої порожнечі всередині. Коли ніби забрали частину тебе. Найріднішу частину.

Ілля мовчки веде, і я за звичкою довіряю, занурююсь у себе. Навіть не помічаю, як приїжджає ліфт, як заходим у нього. Вдихаю приголомшливий аромат квітів.

Спогади. Вони одразу налітають, відносять кудись далеко в минуле, коли ще панувало щастя у нашій сім’ї.

– Відпусти його, Терезо, – раптом тихо промовляє Ілля.

– Що? – занурена у думки, притискаю букет міцніше до себе.

– Минуло п’ять років, як Марка не стало. Час жити далі, – впевнено промовляє його ліпший друг.

– А я злякалась, ти про букет. Я ж його стільки часу обирала.

– На ці дурні жарти я вже давно не клюю, Терезо, – обриває мене Ілля.

– Які жарти? – награно посміхаюсь. – Я щороку йому в цей день дарую найкращий, який тільки знайду.

– Він був і залишається моїм ліпшим другом. Та дивитися, як ти марнуєш життя, – нестерпно.

Хто б казав! Втім, від кожної згадки про коханого серце заливається кров’ю. Ілля правий, вже давно час відпустити. Але я не можу. Не можу! Тільки й мрію побачити його знову. Прокинутися у коханих обіймах, зрозумівши, що все це було лише нічне жахіття.

Опускаю руку в кишеню в пошуках ключів і тихо зізнаюсь:

– Я не можу, Ілля. Вибач.

Маркіян

– Друже, все розумію, але мені працювати треба, – ніяково озивається водій.

Мабуть, я здаюся якимось невпевненим невдахою.

Байдуже. Що він знає про моє життя?

Все ж натискаю ручку, виходжу з машини. Що я, дарма стільки сюди добирався? Дарма пройшов через весь той жах?

Дивлюся на свій куций букет.

Кожен дотик Іллі до моєї Тес відлунюється глухим болем у душі.

Трясця! Я ж усвідомлював, що скоріше за все вона буде жити далі. Та як дурень сподівався знову її обійняти.

У колись нашій квартирі загоряється світло. Силуети пари майорять у вікні. Здається, вони щасливі. І що, просто ввалитися? «Приймайте третього, нежданого»?

Так і не наважившись зруйнувати їхню ідилію, зло кидаю букет на дорогу.

Водій на диво ще тут, не поїхав «працювати». Ніби відчуває, що він мені знадобиться.

Забираюся назад.

– До кав’ярні на перехресті, якщо вона там досі стоїть, – кидаю, не в змозі відірвати погляду від вікна квартири.

Душу вивертає й роздирає від бажання побачити кохану. Втім, здоровий глузд підказує, що зустрічі, яку я собі малював, не станеться.

– Є, чого б їй не бути, – бадьоро відгукується водій і заводить машину.

Тереза

– Що там? – цікавиться Ілля, розливаючи нам червоний напій. Мабуть, я задовго дивлюсь у вікно.

– Квіти, – тихо промовляю.

– М? – не розуміє чоловік.

– Гортензії, рожеві. Прямо серед дороги. Хочу їх звідти забрати, – відвертаюсь від вікна і впевнено рушаю до виходу.

На маленький кухні розлітається духмяний смак приправ, а теплий пар від плити розніжує.

– Ти впевнена? – з підозрою озивається чоловік. І собі визирає у вікно, подивитися на квіти.

– Мені здається, це від нього, – накидаю на плечі накидку і відчиняю двері. Але Ілля перехоплює мою руку: