Глава 12

Вейроніка та ректор очікують на мою відповідь. Я злегка ніяковію від їхніх уважних поглядів, але вже вирішила своє майбутнє.

— Ні. У групі я не залишусь, — кажу. — Я хочу поїхати додому.

 — Що? Чому? — обурюється Вейроніка.

 — Я зрозуміла, що це не для мене. Я не можу влитися у студентське життя.

 — Все ти можеш! — перебиває мене Вейроніка. — Саню, ну скажи!

 Запитує вона у ректора і, не даючи йому сказати, махає на нього рукою.

 — Та що ти скажеш! Зефірко, — каже мені. — Повір мені, втікати — це не вихід.

 Зефірка? Я? Це вона через мою сукню?

 — Ну скажи, ти хіба не хочеш помститися тим, хто ображав тебе? Пройти повз них переможницею? Показати, на що ти здатна? Ну якщо не їм, то самій собі довести, що ти здатна на щось більше, аніж місяць!

 — Хочу, — говорю тихо.

 — Я не чую, — каже Вейроніка, усміхаючись.

 — Я хочу, — говорю голосніше. — Але не на факультет із Бойовиками. Я та спорт — несумісні!

— Пф! — фиркає Вейроніка. — Порядність і Макарія не сумісні. А ти та спорт просто ще погано знайомі. Так, Саню! Оформляємо її на бойовиків!

 — Мілето? — ректор дивиться на мене.

 Я думаю.

 — Зефірко? — підштовхуючи мене до правильного рішення, запитує Вейроніка.

 — Якщо погодишся, я дістану тобі місце у першому ряду на наступних змаганнях, — каже Вейроніка.

 Побачивши, що у неї вийшло мене зацікавити, вона продовжує.

 — І познайомлю з перегонниками.  Навіть покатаємо тебе трасою…

 — Ніко, не тисни на неї, — просить ректор, додавши до голосу нотки попередження.

 Але пізно, чарівний голос Вейроніки вже подіяв на мене.

 — Я згодна,  — кажу.

В уяві я вже лечу на шаленій швидкості за кермом надшвидкого аеромобіля, тому до мене не відразу доходить сенс моїх же слів.

 — Моя ти лапочка! — обіймаючи мене, каже Вейроніка. — Я у тобі не сумнівалася. Я одразу зрозуміла що ми потоваришуємо.

 — Мілето, ти розумієш, що якщо я тебе переведу, то повернутися на минулий факультет ти не зможеш? — попереджає ректор.

 Я вже усвідомленішим поглядом дивлюся на чоловіка.

 — Я не хочу повертатись до них, — кажу впевнено.

 — Але якщо ти не зможеш влитися у команду, то й робити тобі на цьому факультеті нічого не буде.

 — Фу, який ти грубий! Саню, не можна так з дівчатами, — каже Вейроніка.

 — Я не хочу потім чути стогнання і плач, про те, що не попередив про майбутні проблеми, не сказав, що буде жахливо складно, що там її ніхто не чекає.

 Щось тепер мені ще більше додому захотілося. Може, ну його? Але ж... аеромобіль!

 — Так, а ти куди її влаштувати хочеш? — запитує Вейроніка.

 — У мене залишилася лише одна не сформована четвірка.

 — До улюбленців своїх? — уточнює жінка.

 Я з цікавістю та легким подивом дивлюся на ректора. У такого правильного чоловіка, як він, хіба можуть бути улюбленці? Я чула, що він шалено чесний.

 — Я б не називав їх улюбленцями. Просто хлопці дуже добре спрацювалися та подають великі надії. І за великим рахунком лікар їм не потрібен.

 — А ось і потрібен! — перебиває його Вейроніка. — Зефірко, погоджуйся, поки він не передумав. Бо зараз добалакаємося, доведеться відправити тебе додому!

 — Так я ніби й не проти, — говорю невпевнено.

 — Я проти! Ну ти чого? Ти що, не слухала, коли я тобі за помсту говорила? — обурено каже Вейроніка.

 — Я не люблю мститись, — відповідаю чисту правду.

 Мені ніколи не подобалося відповідати шпилькою на шпильку, агресією на агресію.

 — Саню, вона точно не твоя дівчина? — запитує Вейроніка у ректора.

— Ні, — відповідає він спокійно.

 — Шкода. Але ти придивися. Ви такі схожі з нею, стали б ідеальною парою.

 Ось начебто розумію, що вона жартує, але щоки все ж таки червоніють, і я нічого вдіяти з цим не можу. Але куди мені до ректора?

 — Слу-у-ухай, — тягне знову Вейроніка.

Цього разу я також напружуюся, як і ректор.

 — А це чудовий план!

 — Який із них? — запитує ректор.

 — Скажімо всім, що ви зустрічаєтеся! — пропонує Вейроніка. — Це ж розв'язання всіх проблем для дівчинки. Ну хто посміє її торкнутися, якщо у неї в хлопцях буде сам ректор усієї Академії?

 Я ловлю погляд ректора, уявляю, як двері до кабінету відчиняються, заходить мій дядько…

 Ні! Я не хочу такої долі для ректора.

 — Ні! — кажу.

 — Не думаю… — повторює за мною ректор.