Глава 11

Чоловік навпроти спокійний, зосереджений, доброзичливий. Але це лише на перший погляд. Я знаю, якими цинічними бувають хлопці.

 — Саню! Я у повному афігеї! — раптом з порталу просто посеред кабінету виходить жінка.

 Висока, струнка, довге чорне з синім пасмом волосся зібране у хвіст.  Її обличчя неможливо не впізнати.

 Я настільки вражена такою швидкою зустріччю зі своїм кумиром, що про ректора забуваю.

 — О, ти не сам, — дівчина помічає мене.

 — Так, Ніко, і я хотів би… — починає говорити ректор.

 І я розумію, що це мій останній шанс. Мене виженуть з Академії, тому мені вже нема чого втрачати. А якщо не виженуть, що загалом малоймовірно, сама піду.

 — Вейроніко Лавель! — я встаю зі свого стільця, підходжу до жінки, беру її за руку, тисну, починаю трясти, і все це з блискучою усмішкою. — Я ваша шанувальниця.  Точніше ваших аеромобілів!  Але і ваша, звісно, ви ж їхній творець! Я була на ваших перегонах! Щоправда, не суто на ваших, Вас я не бачила, але дуже хотіла б подивитися! Я захоплююся вами! Ви — мій кумир!

Вейроніка Лавель створила найдивовижніше, що я коли-небудь бачила! Аеромобілі, які мене так захоплюють. І побачити її тут, перед тим, як назавжди залишити мрії навіть про шанс побувати на її перегонах — це просто дарунок небес! А, ще вона одружена з молодшим братом ректора. Взагалі, принців троє. Ось третій із них і став чоловіком Вейроніки. Ходять плітки, що вона прийшла до нас з іншої планети. Але ніхто точно цього не знає. А королівська сім'я не поспішає спростовувати або підтверджувати ці плітки. А ще ніхто не знає, яка у неї магія! 

Я настільки рада зустрічі, що зовсім забуваю про манери. А мій шалений погляд її, напевно, взагалі налякав. 

 — Ого, — коментує жінка, повертаючи собі свою руку і притискаючи її до своїх грудей.

 — Вибачте, — видаю тихо, майже писком.

 Це ганьба!

 — Саню, хто це диво? — зазирнувши мені через плече, питає жінка.

 — Моя адептка, — каже.

 — І що твоя адептка робить у тебе вранці після балу? — продовжує допитувати Вейроніка, дивно граючи бровами.

Мені відчувається у її питанні подвійний підтекст.

 — Не те, про що ти могла б подумати, — каже ректор спокійно.

 — Точно? Шкода, — дівчина дивиться на мене, усміхається.

 Простягнувши руку, Вейроніка Лавель бере мене за щічку.

 — Вона така мила, — каже. — Між вами точно нічого нема? Знаєш, Саню, я була б не проти...

 — Ніко! — обурюється ректор.

 Я червонію. Стільки уваги моїй персоні від таких високих осіб давно не було. Хресний — це інше. Він мені як сім'я, тут же чужі... дракони.

 — Що “Ніко”? Я вже знаєш, скільки років Ніка?

 — Знаю, — каже ректор.

 Вейроніка кидає погляд на ректора, звузивши очі, наче попереджає його про щось.

 — Ніко, у тебе щось сталося? — запитує ректор.

 — Та, як завжди, — махає вона рукою. — Нік дістав турботою, не дає розважатися.  Ловка не слухається, паршивка. Вся у свого батька, нерви мені мотає.

 — Нік каже, вона в тебе, — зауважує ректор.

 — Нахабна брехня! — заявляє Вейроніка.

 Я не знаю, куди себе подіти. Я хіба маю право бути присутньою при цій розмові? Мені одночасно хочеться провалитись крізь землю, і водночас бути тут. Вони такі… домашні, коли спілкуються. Відчуваю, як просочується повітря їхніми гарними стосунками та сімейним теплом. У нашому домі такого ніколи не було. Батько, звісно, намагається, але в нього постійно немає часу. Зараз я розумію, що не в часі справа. Вейроніці досить було просто з'явитися — і це все залітало в повітрі. Затишок і тепло.

 — Звісно,  — киває ректор, не намагаючись приховати свого скепсису.

 — У мене все за стандартом, — говорить Вейроніка. — Ти краще розкажи, що в тебе у кабінеті цей повітряний десерт робить? Зайчик, він тебе ображає? — Запитує вона в мене.

Я хитаю заперечно головою.

 — Ніко, давай я сам вирішуватиму проблеми своїх адептів.

 Вейроніка лише хитає рукою на ректора. Я шокована, ректор навіть не сперечається, коли Вейроніка бере мої руки у свої, пильно зазирає в очі.

— Тебе кривдять? — запитує вона. — Хто посмів?

 Я кошусь поглядом на ректора. Чи можу я їй щось сказати?

 — Саню? — запитує Вейроніка у ректора.

 — У групі влаштували цькування. Я розберуся.

 Останнє жінка вже не чує, вона зі словами “Бідна дитина” обіймає мене, притискаючи мою голову до своїх грудей. Це настільки кумедно, що я хихикаю. Жінка, мабуть, думає, що я плачу.

 — Бідолашна дівчинка! — обурюється Вейроніка. — Саню! Ти маєш їй допомогти!

 — Саме цим я хотів зайнятися, — каже. — Я викликаю Макарію, і ми…

 — Макарію? — перепитує Ніка з якоюсь огидою. — Ту саму?