Розділ 5. Вітер перед бурею

Коли Козетта вийшла, лишивши нас у важкій тиші, я помітив, як Кіра все ще тремтіла — сльози котилися по щоках, дихання було уривчастим, а очі повні відчаю. Вона намагалася взяти себе в руки, але біль був надто сильним.

Через кілька хвилин двері тихо відчинилися знову. Увійшла медсестра — молода, з байдужим виразом обличчя, тримаючи шприц у руці. Вона підійшла до Кіри без слів, швидко знайшла вену й зробила укол.

— Це заспокійливе, — коротко кинула вона, ніби виправдовуючись. — Наказ майора. Щоб ви могли відпочити.

Кіра навіть не опиралася — лише кивнула слабко, очі вже затуманювалися. Препарат подіяв швидко: ридання вщухли, плечі розслабилися, дихання вирівнялося. Протягом півгодини вона прикемарила — сон був неспокійним, але поверхневим, наче тіло нарешті здалося втомі.

Я сидів поруч, спостерігаючи за нею. Всередині все стискалося від її болю, але я не знав, що сказати чи зробити. Зрештою, вирішив прилягти сам — чекати подальшого, зберігаючи сили. Заплющив очі, намагаючись вимкнути думки...

Раптом пронизливий, надривний крик розірвав тишу, немов ножем розпанахавши її навпіл, і хвиля холодного жаху прокотилася кімнатою.

— Я не хочу помирати!

Я різко розплющив очі, серце гупнуло так сильно, що, здавалося, вистрибне з грудей. Холодний піт миттєво вкрив шкіру, і я відчув, як по спині пробігли мурашки.

— Прошу... не треба... благаю, не вбивайте мене... я хочу жити!

Голос належав Кірі. Вона лежала на ліжку, вигинаючись дугою, ніби тіло намагалося втекти від невидимого жаху. Шкіра блищала від поту, обличчя спотворене страхом, очі — широко розплющені, але не бачили нічого навколо, лише порожнечу, заповнену спогадами, що рвали її на шматки. Вона хапала повітря короткими, уривчастими вдихами, і кожне слово виривалось із грудей разом із риданням.

Я завмер, і в цю мить мене наче блискавкою вдарило розуміння: саме зараз, у цю секунду, вона переживає той момент. Той самий, що залишив на її душі незагоєну рану на все життя. Раніше вона могла обманювати себе, вважаючи це просто кошмаром, страшним сном, що минув. Але тепер, коли правда про її минуле вирвалася на поверхню, весь її світ перекинувся догори дриґом — і вже ніколи не стане колишнім.

Біль, страх і безвихідь, що пронизували її крик, відгукнулися в мені гострим співчуттям, і я відчув, як у горлі стискає ком. Я хотів би взяти цей жах на себе, але міг лише дивитися.

Я кинувся до неї, моя власна свідомість почала проживати її паніку так, ніби вона була моєю власною.
— Прокинся, це лише сон, Кіро! — мій голос звучав жорстко, але водночас спокійно. Він намагався пробитися крізь її істерику, відчуваючи всередині незрозумілу турботу, яку досі не міг пояснити. — Це лише сон! Тобі нічого боятися, ти в безпеці.

Вона хапала повітря, її зір був затуманений. Побачивши Кайдена, вона трохи заспокоїлася, але жах повністю не відступав.

— Мені приснилося, як я померла, Кайден, — її голос тремтів, ледь чутний, наче вітер у порожній кімнаті. — Це не було швидко. Я благала про милість, кричала до небес, але ніхто не почув. Я не була на полі бою... я просто жила своїм звичайним життям, зі своєю сім'єю, у світі, який так гаряче любила. І раптом усе зруйнувалось. Я стояла безсила й дивилася, як дрони Легіону, холодні й немилосердні машини зі штучним інтелектом, убивали їх на моїх очах — одного за одним, точними ударами, без жодної емоції, без вагань. Кров текла ріками, крики моїх рідних змішувалися з механічним гудінням двигунів і різкими спалахами вибухів, а мій світ горів, стікаючи кров'ю й полум'ям.

Я впала на коліна, залита кров'ю власної сім'ї, якої вже не було. Моє тіло палало від страшних опіків — шкіра розплавлялася, наче віск, вогонь добирався майже до кісток, і біль був таким нестерпним, що я не знала, що гірше: цей фізичний пекельний вогонь чи душевний розпач, що розривав серце на шматки. Я кричала, Кайден, кричала так, ніби могла вирвати душу з тіла, аби тільки втекти від цього жаху. А потім... мене розірвало на шматки. Тіло стало гарячим, наче лава, що вивергається з надр землі, і я лежала на землі, змирившись зі смертю, благаючи, щоб вона нарешті прийшла й забрала мене.

Але смерть не була милосердною. Замість спокою вона воскресила мене — лише для того, щоб знову приректи на муки. Мене кинули на поле бою, де я одна вижила, тяжко поранена, і знову, на диво, не померла, хоча бажала цього всією душею, кожною клітинкою свого понівеченого тіла. Потім прийшов Легіон і вбив мого рятівника... і смерть знову обминула мене, залишивши саму в цьому пеклі.

Вона замовкла, тремтячи всім тілом, наче згадка сама по собі була новим опіком, що пронизувала шкіру. Очі її завмерли десь далеко, за межами цієї кімнати, у тому пеклі, де полум’я досі лизало її душу. Повітря між нами стало важким, наче наповненим попелом тих, кого вона втратила.

А я... я зжав кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні, аж кров виступила теплими краплями. Гнів палав у грудях — чистий, сліпучий, нестримний. Але спрямований він був не на Легіон, не на ті холодні дрони з їхньою бездушною точністю. Ні. Я ненавидів себе. Фенікса. Того, хто підписав ці протоколи. Того, хто дозволив машині вирішувати, кому жити, а кому горіти живцем. Того, хто думав, що заради «вищої мети» можна ламати людські душі, перетворювати їх на попіл і знову склеювати, щоб ламати ще раз.

Людський мозок не створений для такої жорстокості. Він не може примиритися з тим, що біль може бути не кінцем, а лише паузою перед новим колом мук. І в ту мить я зрозумів: якщо я хочу бути людиною, а не просто частиною системи, мені доведеться заплатити за це. Високу ціну.

Він обережно поклав руку їй на плече, і тепло її тіла здалося йому єдиним якорем у цьому хаосі.

— Я страждаю, Кайден… — прошепотіла вона, голос її тремтів, наче листя на холодному вітрі. — У мене немає нікого. Нікого, до кого можна пригорнутися, кого обійняти міцно-міцно й відчути, що ти не сама в цьому світі. Останнім часом я так часто думаю про те, щоб просто... закінчити все. Бо біль не відпускає. Він усередині, весь час.