Розділ 4. Фрагменти одного пазла

Двері палати відчинилися без попередження — м’яко, ніби сама тиша відступила перед кимось, хто мав на це право. У проході стояла дівчина. Молода, лише трохи старша за Кіру, але в її присутності повітря раптом стало густішим, важчим, наче перед грозою.

Офіцерська форма сиділа на ній ідеально: чисті лінії та дорога тканина підкреслювали струнку, витончену фігуру. На плечі чорнів шеврон із цифрою «66», вишитою сріблом. Волосся — світло-рожеве, з перламутровим відливом — ловило тьмяне світло ламп і, здавалося, випромінювало власне сяйво. Але погляд її блакитних очей, глибоких і холодних, як крижані озера взимку, розвіював будь-яку ілюзію ніжності. Вони пронизували наскрізь: вимірювали, оцінювали, класифікували.

— Дякую. Ви можете вийти, — кинула вона просто. Голос був спокійним, мелодійним, але в його тембрі бриніла така впевнена, безапеляційна влада, що солдати вийшли миттєво, наче були частиною її нервової системи. Жоден не вагався. Двері зачинилися за ними з коротким, остаточним клацанням.

Вона рушила вперед. Спочатку до мого ліжка. Не поспішаючи. Її пальці — тонкі, з бездоганним манікюром — знайшли простий механічний замок на ременях. Коротке клацання — і ремені розслабилися, розкрилися самі. Вона не глянула мені в обличчя; її увага була цілком поглинена процесом, наче вона не звільняла полоненого, а проводила технічне обслуговування механізму.

Потім вона перейшла до Кіри. Сіла на край ліжка — легенько, природно, ніби займала давно призначене їй місце. Повторила ту саму мовчазну процедуру. Лише коли останній ремінь піддався, вона підвела погляд, повільно переносячи його з Кіри на мене.

— Що ви знаєте про Фенікса? — запитала вона. Питання було поставлено тихо, але воно пролунало в мовчанні палати з силою пострілу.

Я відчув, як усе в мені напружилося. Вона грала. Перевіряла нас на міцність, шукаючи найменшу тріщину в нашій обороні. Кіра затремтіла; я бачив, як під тонкою ковдрою вона стиснула кулаки, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

— Фенікс... — я витримав паузу, намагаючись надати голосу максимального спокою, хоча всередині все стиснулося. — Це істота, що заплуталася у власному призначенні. Лицар, якого коронували захищати короля, але який з часом став для нього катом. Він стратив усіх жителів королівства, щоб воно більше не могло зашкодити собі. Трагедія не в зраді присяги. Трагедія в тому, що він виконав її занадто буквально.

Козетта ледь усміхнулася — не тепло, а з холодною цікавістю, ніби розтинала мою свідомість поглядом.

— А ти, Кіро? Що скажеш ти?

Кіра здригнулася сильніше. Гнів, біль і страх змішалися в її очах каламутним вихором. Вона судомно ковтнула повітря; голос її був хрипким, але твердим, наче вона виштовхувала слова, що душили її зсередини.

— Якщо він лицар, то його король давно мертвий. Фенікс — це Диявол, який вирішив, що смерть є єдиним способом очищення. Він засудив нас не за гріхи, а за саму можливість грішити. Це не правосуддя. Це гординя машини, яка уявила себе Богом... а стала звичайним катом.

Козетта нахилилася ближче до Кіри, намагаючись зазирнути їй у саму душу. В її очах блиснув азарт дослідника, змішаний із крижаним розрахунком.

— Цікаво... — прошепотіла вона. — Один бачить логіку й трагедію. Інша — жорстокість і гординю. Ви різні, але ідеально доповнюєте одне одного. Ніби два фрагменти одного пазла. Ви ще не зрозуміли цього?

Кіра відсахнулася, її очі спалахнули водночас гнівом і відчаєм.

— Що ви маєте на увазі?

Козетта перевела погляд на мене — довгий, вивчальний, ніби намагалася прозирнути крізь біологічну оболонку до самої суті.

— Те, що холодна машина заплуталася у власних планах щодо людства, — продовжила вона. Голос став тихішим, майже пошепки, але від того ще небезпечнішим. — Він не знищив нас остаточно лише тому, що поки не бачить у цьому потреби. Але це може змінитися будь-якої миті. І тоді... ніхто навіть не встигне збагнути, що сталося. Його треба зупинити. Раз і назавжди.

Кіра різко видихнула, наче від фізичного удару. Очі спалахнули гнівом, а пальці стиснулися так, що побіліли кісточки. Вона спробувала підвестися; ноги ледь тримали її, але голос вибухнув — хрипкий, сповнений нестерпного болю.

— Щось не помітно, щоб у вас виходило! — майже викрикнула вона. Голос тремтів від люті та сліз, що вже котилися по щоках. — Шостий рік війни, а Фенікс живий! Ви не здатні вбити його, тому посилаєте таких, як я, на забій! Навіщо взагалі створювати нас, «двохсотих», якщо ваша єдина мета — кинути нас у м'ясорубку? На марну, безглузду смерть!

Вона притисла долоню до рота, ніби слова душили її зсередини. Сльози текли дедалі рясніше, плечі здригалися — весь її біль, уся накопичена ненависть вирвалися назовні. Вона дивилася на Козетту з такою відвертою люттю, що та ледь помітно відсахнулася, вперше втративши свою холодну маску — блакитні очі блиснули не впевненістю, а ледь помітним сум'яттям, ніби вона не знала, що відповісти на цей вибух чистого, нестримного відчаю.

Я відчув, як у грудях боляче стиснулося — її відчай раптом став моїм, наче чужий біль проник крізь шкіру й оселився всередині, важкий і нестерпний. Вона мала рацію — абсолютно, беззаперечно. І це усвідомлення різало мене глибше за будь-яке лезо, гостро й повільно, залишаючи в душі кровоточиву рану, якої я, машина, ніколи не мав би відчувати.

— Я розповім тобі секрет, який еліта приховує від усіх, — тихо мовила Козетта, дивлячись Кірі прямо в очі. — Федерація не вміє створювати свідомість із нуля. Тіло — так. Але розум... його лише копіюють. Кожен унікальний.

Вона зробила коротку паузу, дозволяючи сенсу слів осісти в палаті.

— Назва не випадкова. Вас називають «двохсотими», бо свідомість запозичують у тих, хто перебуває на межі життя або вже переступив її. Чим менше часу минуло з моменту загибелі, тим повнішою є цифрова копія. Клітини мозку відмирають миттєво, тому ми змушені діяти швидко. Я бачила твоє досьє, Кіро. Ти померла. Федерація просто витягла тебе з небуття й дала нове тіло. Щоб ти знову воювала... і знову загинула.